Як говорити про страждання? Як говорити з тими, хто страждає? Яке ми маємо право на це? І взагалі, як про це говорити? Чи не краще мовчати, бачачи страждання іншої людини, просто вдовольнятися своєю присутністю поруч із нею? Якою мірою допомагають слова в ситуації неприйняття страждання і його таємниці? Як зрозуміти, розділити і ще більше роз’яснити такий внутрішній, особистий досвід, несказанний і невимовний?
Слушно було б обурюватися, якби ми мали на меті просто «говорити» про страждання, пояснювати, давати поради щодо дотримання певної поведінки, знаходити у психологічних підходах чи людській мудрості (якими б потрібними і похвальними вони іноді не були) способи опору випробуванням.
Та наш задум інший. Наша мета водночас скромніша й амбітніша.
Скромніша, оскільки тут автор радше «читач», що зазвичай ховається за словом, словом Божим, яке переповнює його, надаючи йому роль звичайного посередника, смиренного «паромника». А також амбітніша, оскільки тут ми перебуваємо у зовсім іншій площині, ніж людська філософія – у площині неба!
Слово, що тут представлене і яке тут коментуємо, жодним чином не належить нам чи іншим людям, воно є словом самого Бога, яке нам об’являє Біблія, зокрема Ісус Христос, Слово Отця.
Насамперед ідеться про можливість доступитися до цього живого і спасенного слова, яке прямує нам назустріч, на допомогу, особливо у складних ситуаціях, з якими ми стикаємося. І яке свідчить, що ми не байдужі Богові у непередбачених ситуаціях нашого життя; що Він, навпаки, цікавиться нами у якнайглибшій частині Свого єства, такою мірою, що сам зійшов на «поле бою», пославши Свого единородного Сина до нас, аби нам засвідчити, як Він нас любить, і в усьому, крім гріха, розділити наше існування, нашу радість і смуток аж до добровільного віддання Свого життя заради нашого спасіння. Про страждання Ісус говорить не тільки абстрактно: Він сам захотів взяти на Себе цей тягар і понести його у час страстей аж до смерті на хресті. Відтоді, як ми стали уважно слухати Боже слово і приймати його у наше життя, це страждання має сказати нам щось правдиве у глибині наших випробувань, щоб допомогти нам пройти їх з більшою впевненістю, вірою і надією. Через світло, яке воно посилає, поведінку, яку підказує, роздуми, які навіює, воно стає безпосередньо ефективним, відмінним від бачення медиків, друзів чи родини, що їх можна отримати за таких обставин, якими б цінними вони не були і з якими добрими намірами не були б висловлені.
Ці тексти короткі, безпосередні й наповнені життям. Вони є письмовим викладом усних виступів на початку молитовних вечорів «для тих, які страждають», що відбуваються щочетверга у храмі Сен-Ніколя-де-Шам у Парижі. Їх стиль умисно простий і стриманий. Ідеться про короткий виклад без екзегетичних подробиць, на які багато тем заслуговували б. Ми залишались якнайближче до коментованих уривків. Звичайно, у цьому досить безпосередньому підході до правд віри і євангельської науки слід уникати підводних каменів надмірної простоти, сентименталізму чи фундаменталізму, щоб відновити всю силу Слова Божого, яке спонукає й заспокоює.
Це слово, засвідчене вірою, духовним впливом і досвідом, показує нам, що Бог діє у час наших випробувань, що це не є ані ілюзія, ані психологічна обумовленість. Те, що ми намагаємося пережити сьогодні як християни, вже об’явлене, описане, засвідчене у Євангелії й лише актуалізоване у наших проханнях і молитвах про заступництво.
Ці коментарі, звичайно, не суперечать вченню Церкви і, як би просто вони не були сформульовані, опираються, здебільшого, на внесок екзегези і великих духовних учителів. Утім вони доповнюються також з нагоди читань, проповідей чи більш особистих роздумів. Тому вони не можуть бути «повним оглядом проблеми», вичерпним дослідженням на тему страждання у світлі Божого Слова. Кожна думка торкається тільки одного аспекту цієї таємниці, декількох елементів невичерпної науки Христа і Біблії.
Врешті-решт, ця праця є ніщо інше, як «добірка», добре жниво слова Божого. Це слово запропоноване тут у «біблійному» порядку, тобто в порядку книг, які складають Біблію. Проте можна також ознайомлюватися вільно, читаючи книжку, як вам до вподоби.
Ці бесіди – ніби віночок слів, зібраних упродовж тижнів: кожне з них може бути індивідуально підібране і продумане. Але саме увесь віночок остаточно має найбільше шансів промовити до серця і, залежно від ситуації, просвітити, зцілити, полегшити терпіння, заспокоїти, втішити, знову підняти тих, які страждають, і які, силою провидіння натрапивши на цей короткий путівник, почують, як сам Бог говоритиме їм про світло, віру й надію попри все.
«Ти засвічуєш світильник мій. Господь Бог мій просвічує темряву мою. З Тобою я перемагаю військо, з Богом моїм я через мур перейду». (Пс. 17:29-30)
Жан-Ромен Фріш, жовтень 2012 р.