Молитва, розчарованого керівника

Господи, колись, дуже давно, я хотів, щоб мої підлеглі стали мені друзями.

Мені хотілося ніколи їх не карати, ніколи не давати догани. Я навіть думав, що якщо пощастить, то ніколи не буду змушений говорити неприємні речі…

Я думав, що для досягнення цього достатньо буде «добре взятися до справи» і, оскільки був цілковито переконаний, що все знаю…

Та я забув про людську природу. Свою, їхню.

І справді, є люди, яких неможливо змінити. Коли мені раніше це казали, я сміявся… «Що за песимізм! Ну ж бо! Я зміню усе це…»

І нічого не змінив. Справді, є люди, яких взагалі неможливо змінити. Люди, поряд з якими важко жити, що б ми не намагалися зробити. Пригадуєш, Господи:

«О роде невірний і розбещений! Доки буду з вами і терпітиму вас?» (Лк. 9:41)

Господи, перше, чого я повинен навчитися від Тебе, це прийняти їх такими, якими вони є.

Погодитися з тим, що вони такі – це фундаментальний акт правдивої любови.

Прийняти те, що вони, кажучи дуже м’яко, нічим не привабливі, та попри це, вважати себе відповідальним за їхнє щастя.

Прийняти те, що вони не такі розумні, не такі культурні – це треба щиро визнати – і при цьому надалі їх поважати.

Прийняти те, що вони завжди вважають себе скривдженими, завжди демонструють недовірливість, навіть якщо я робив усе, що міг, аби бути справедливим. Ніколи не казати собі, що однаково «вони» не заслуговують на все це.

Господи, я хотів, щоб мене любили… Чи радше я хотів привабити інших.

Грати роль молодого керівника, якого «обожнюють його підлеглі»…

Це була мрія, Господи. Невдала мрія.

Господи, насамперед прости мені, що я хотів сподобатися іншим. А також допоможи мені просто працювати для них.

<< Молитва бунтівника

Молитва після остаточної сімейної сварки >>