Якби я виявився серед натовпу, який першим почув Заповіді блаженства, то, думається, я пішов би звідти стривоженим, ображеним, але ніяк не утішеним. Пройшло дев’ятнадцять століть, а я досі не можу розібратися в Його заповідях.
Сьогодні, коли я згадую про свій юнацький максималізм і закоництво, то чітко бачу, як розвивався мій світогляд.
Тепер я не можу з упевненістю сказати: «От що означають Заповіді блаженства…», та і навряд чи колись зможу. Але поступово, ледь не навпомацки, я запевнився, що заповіді ці – найбільші істини. Для мене вони існують як мінімум на трьох рівнях розуміння.
Жадані обіцяння. Спочатку я вважав їх чимось на кшталт подачки знедоленим: «Що робити? Ви не багаті, обділені здоров’ям, виплакали собі очі… Доведеться сказати кілька приємних слів, щоб хоч якось підтримати вас у скрутну хвилину». З часом мій цинізм убував, а віра прибувала, і в заповідях я побачив щирі обіцяння, що становлять суть вчення Христового.
В середні віки царі жбурляли монети в натовп жебраків, у наш час політики роздають обіцянки біднякам перед виборами. Але Ісус обіцяє Своїм слухачам вічні, незмінні нагороди. Ісус – єдиний житель землі, який пожив «по ту сторону». Він – зійшовши з небес – прекрасно знав, що нагороди Царства Божого сторицею віддадуть нам за усі наші земні страждання. Ті, що плачуть будуть утішені. Лагідні наслідують землю. Голодні та спраглі наситяться. Чисті серцем побачать Бога. Ісус мав повне право давати такі обіцянки. Бо саме Він прийшов, щоб затвердити Царство Боже, яке триватиме вічно.
Одного разу влітку я зустрівся з групою перекладачів Біблії з товариства Вікліфа – співробітники цієї організації роз’їжджаються в найвіддаленіші куточки світу, щоб перекладати Писання мовами місцевих племен і народів. Зустріч сталася в їх аскетичному «містечку» серед аризонської пустелі. Жили вони у фургонах і збиралися в панельному будиночку під залізним дахом. Мене вразила відданість справі цих професійних лінгвістів – вони були готові вести важке жебрацьке життя в далеких куточках земної кулі. Була в них і улюблена пісня: «Посилаю Я вас працювати без нагород, без плати. Вас не полюблять, не дізнаються…». Я їх слухав, і мені здавалося, що слова пісні не зовсім вірні: ці місіонери не збиралися відмовлятися від своєї нагороди. Ні, вони готові були винести певні труднощі, аби отримати нагороду! Вони служать Богові і вірять, що Бог, у Свою чергу, віддасть їм за труди, якщо не тут – на землі, то в житті вічному.
Вранці, поки сонце ще не встало над пагорбами, я вирушав на пробіжку запорошеною дорогою між колючими стовпчиками кактусів.
Побоюючись змій і скорпіонів, я більшу частину часу дивився під ноги на дорогу, але якось уранці, пробігаючи новим маршрутом, я підняв голову і побачив перед собою прекрасний розважальний центр. Міраж, та і годі! Я підбіг ближче і побачив два великі басейни, зали для аеробіки, бігову доріжку, прекрасні сади, бейсбольне поле, футбольні поля і стайні. Усі ці зручності, як мені вдалося з’ясувати, належали клініці, де лікували різні розлади травної системи кінозірки і знамениті спортсмени. Клініка дотримувалася певної програми, розрахованої на дванадцять етапів. У ній працювали кандидати і доктори медичних наук, а з кожного пацієнта брали по триста доларів за день.
Від найсучаснішої клініки я повільно побіг назад до скупчення будиночків і павільйончиків бази Вікліфа. Контраст був разючим. Одна організація прагнула рятувати людські душі, готувати місіонерів, щоб ті служили Богові в житті як земному, так і вічному. Друга лікувала тілесні недуги, старалася, щоб їх власники могли отримувати всі задоволення від цього життя. Чи варто говорити, яка з них користувалася більшою популярністю?
У Заповідях блаженства Ісус звертається до людей, які не дуже багато отримали від життя нинішнього, – до бідних, скорботних, лагідних, голодних, гнаних, убогих духом. Він завіряє: їх служіння не пройде непоміченим. Вони будуть щедро винагородженні.
Я знаю: сьогодні немодно говорити християнам про нагороди, що очікують їх у вічному житті. Мій пастор Біллі Леслі любив говорити: «Чим багатшою і сильнішою стає церква, тим менше вона любить гімни про суєтність світу і тим більше любить гімни, що оспівують життя у світі». У Сполучених Штатах християнам жити так комфортно і зручно, що їм важко повірити, ніби жалюгідні люди, про яких говорив Ісус у Заповідях блаженства, – це вони і є. Через те Його слова так ріжуть сьогодні вухо.
Але нам не можна забувати про майбутні нагороди. Послухайте пісні чорних американських рабів, і ви зрозумієте, як утішлива така віра.
«Ближче, ближче карета смерті – ти понесеш мене додому!», «Коли я потраплю на небо, то надіну новий одяг і мій радісний крик пролунає на небесах Божих!», «Скоро ми будемо вільні, скоро ми будемо вільні. Будемо вільні, коли Господь покличе нас додому». У цих людей було мало надій у житті. Усі їх сподівання – це надії на світ прийдешній. Єдиною надією для них був Ісус. «Ніхто не знає бід моїх. Ніхто, окрім Ісуса», «Усі біди свої покладу на плечі Ісуса».
Я більше не називаю вічні нагороди, обіцяні в Заповідях блаженства, нереальними. Але до чого сподіватися на майбутні нагороди? Чи краще жилося рабам через те, що вони вірили: Богу не подобається світ каторжної праці і жорстоких наглядачів, озброєних батогами і кайданами? Вірити в майбутні нагороди – означає вірити в те, що Своєю могутньою рукою Господь може вершити справедливість, що колись гордовиті будуть скинуті, а упокорені піднесені і голодні нагодовані…
Надія на майбутні нагороди не робить нас пасивними: так, ми зобов’язані боротися за справедливість тут, у цьому житті, але історичні факти такі, що для засуджених Гулага, для американських рабів, для римських християн, які очікували своєї черги бути розтерзаними дикими звірами на арені амфітеатру, обіцянка майбутньої нагороди була джерелом не сорому, а надії. Надія допомагає вижити. Вона дозволяє вірити в Божу справедливість. Немов дзвін, що дзвонить в іншому світі, Ісусова обіцянка нагороди звернена до нас: що б ми не думали, у зла немає майбутнього. Майбутнє є тільки в добра.
Моя дружина Дженет працювала з престарілими в найбідніших кварталах Чикаго. Серед її підопічних були і білі, і чорні. Їм довелося багато що пережити за своє життя: дві війни, Велика депресія, соціальна несправедливість. Деяким було за сімдесят, комусь – за вісімдесят. Вони жили в передчутті близької смерті. Але Дженет звернула увагу на те, як по-різному білі і чорні ставляться до смерті. Були виключення, але в основному більшість білих тремтіли від думки про смерть. Вони скаржилися на життя, на сім’ю, на погане самопочуття. Чорні ж, навпаки, зберігали почуття гумору і силу духу, хоча причин для гніву і відчаю в них було не менше.
Чим викликана така різниця? Дженет дійшла висновку: уся справа в надії. Чорношкірій людині давала надію її непохитна віра в рай. Якщо ви хочете знати, що чорні думають про небеса сьогодні, подивіться, як вони ховають своїх близьких.
З властивим неграм красномовством проповідник малює картини такого мирного і солодкого життя, що кожному членові конгрегації хочеться самому відправитися в рай. Скорботні відчувають горе, печаль, але вони бачать і загальну картину подій: смерть – це лише перепочинок. Тимчасовий відступ у битві, доля якої вже вирішена.
Я упевнений: для цих нікому не відомих святих людей похилого віку, які навчилися чекати і насолоджуватися спілкуванням з Богом, незважаючи на всі негаразди земного життя, небеса швидше здаються чимось на зразок довгожданого повернення додому, а не екзотичної турпоїздки. У житті цих людей Заповіді блаженства збуваються. Змученим біллю, сімейними негараздами, жертвам економічного хаосу, ненависті, страху, Ісус дає обіцяння: для них настане довгий, довший, ніж земне життя, період здоров’я, радості і миру. Це і буде час нагороди.
