Про стриманість

Завершує перерахування плодів Святого Духа в Посланні до Галатів (Гал. 5:23) стриманість. Відповідне грецьке слово означає самоконтроль, здатність утримувати свої пристрасті і бажання.

Це нелегко; я хочу бути лагідним і терплячим – але шаленію і дратуюсь. Хочу бути помірним в їжі – що ясна річ пішло б мені на користь – але не можу впоратися зі своїм апетитом. Буває страшніше – людина не може відірватися від пляшки, хоча розуміє, що п’є свою смерть, не може припинити робити ще якісь речі, від яких їй самій соромно і гидко. Люди вирішують почати нове життя з понеділка – і в них нічого не виходить. Внутрішня течія виявляється сильніше.

І от стриманість – це здатність долати своє хотіння. Це величезна, майже недосяжна справа – що люди розуміли і за межами біблійного світу. Як сказано в «Дхамападі» (буддійський текст, створений у ІІІ столітті до Р.Х., – ред.), «Якби хтось у битві тисячократно переміг тисячу людей, а інший переміг би себе одного, то саме цей інший – найбільший переможець у битві».

Ми можемо не розуміти усієї гостроти проблеми через звичку плисти за течією – лінуватися, коли стається напад лінощів, злитися, коли нас щось дратує, і т. д. Але як тільки ми намагаємося жити християнським життям, зберігати заповіді, поступати по совісті, ми виявляємо, що потужний потік пристрастей і імпульсів, що з’являються як зсередини, так і нападають зовні, увесь час відносить нас кудись убік. От, ми вже вирішили щодня молитися, але весь час лінь і нема коли. А особливо лінь і хочеться спати в недільний ранок. Як каже Писання: «Що місто зруйноване, без стін, те людина, що не володіє духом своїм» (Пр. 25:28), і навпаки: «Довготерпеливий краще за хороброго, і той, хто володіє собою, краще за завойовника міста» (Пр. 16:32).

Гріхопадіння увергнуло нас у жалюгідний стан внутрішнього конфлікту – «Бо не розумію, що роблю: тому що не те роблю, що хочу, а що ненавиджу, те роблю» (Рим.7:15). Блаженний Августин описує цей конфлікт у своїй «Сповіді»: «Я навіть просив у Тебе цнотливості і говорив: «Дай мені цнотливість і стриманість, тільки не зараз». Я боявся, як би Ти відразу ж не почув мене і відразу ж не зцілив від злої пристрасті: я вважав за краще тамувати її, а не загасити. Звідки це жахливе явище і чому воно? Душа наказує тілу, і воно негайно ж кориться; душа наказує собі – і зустрічає відсіч. Душа наказує руці рухатися – вона покоряється з такою легкістю, що важко уловити проміжок між наказом і його виконанням. Але душа є душа, а рука – це тіло».

Йдеться не лише – і часто не стільки – про апетит (надмірний) або статевий потяг (коли він тягне кудись за межі Богом установленого шлюбу), але і про інші наші пориви, наслідувати які було б згубно і страшенно безглуздо. Пристрасть до пустих розмов і суперечок, до непотрібних речей, до порожніх розваг – до багато чого того, що, як ми самі розуміємо, є порожнім і шкідливим – але проте, яке володарює над нашим життям.

І от Святий Дух творить у нас стриманість – здатність говорити «так» нашому справжньому благу і призначенню, і тому говорити «ні» якимсь нашим жалюгідним пристрастям.

У наш час чеснота стриманості особливо непопулярна – наша економіка функціонує завдяки тому, що продає задоволення, а реклама постійно закликає «брати від життя все». Людині, яка від чогось відмовляється, вселяють, що вона втрачає щось важливе, обідняє своє життя – адже вона могла би взяти кредит і купити те і це, і ще, і ще, поки б їй не перестали б видавати кредити… Втім, і в античному світі людям потрібно було пояснювати, чим так важлива стриманість.

Апостол Павло порівнює християнське життя з тренуванням атлета: «Усі подвижники утримуються від усього: ті для одержання вінця тлінного, а ми – нетлінного»  (1Кор. 9:25). Спортивні змагання були дуже популярні в античному світі, як і зараз. Як і в наші дні, атлети піддавали себе виснажливим тренуванням, дотримували режим дня, їли строго певну їжу, усе для того, щоб досягнути своєї мети – перемогти в змаганнях, пережити короткий момент слави, отримати вінець. В античності на голову переможця покладали вінок з лаврового листя, який в’янув через декілька годин; саме тому апостол називає його «тлінним», тобто він псується. Християнин же працює і трудиться заради того, щоб набути життя вічне, безцінну нагороду, яка буде з ним завжди.

Людям часто здається нормальним і природним докладати величезних зусиль для того, щоб добитися чогось тлінного – грошей і почестей, які через якийсь час неминуче вислизнуть у них з рук. Хто з нас пам’ятає імена олімпійських чемпіонів десятирічної давнини? А столітньої?

Християнин покликаний набути слави, з якою ніщо не може порівнятися, – його прийме, схвалить, похвалить не натовп на стадіоні, а сам Бог, Творець і Спаситель світу, не уболівальники, які його скоро забудуть, а Христос, з Яким він перебуватиме у вічності.

І щоб набути цієї слави, християнський подвижник утихомирює і поневолює тіло своє – як вершник приборкує свавільного коня. Він визначає головну мету – святість, і приносить у жертву цій меті своє миттєве хотіння і апетити. Він бачить перед собою мету – життя вічне і блаженне, і охоче і радісно обмежує себе в усьому, щоб досягти його.

Попередній запис

Чи варто витрачати життя на боротьбу з ворогами?

Восьмим у перерахуванні плодів Святого Духа (Гал. 5:22) названа лагідність. Словник грецької мови передає відповідне слово як «лагідність, м'якість, ласкавість, ... Читати далі

Наступний запис

Хто написав Біблію

Пророк Ісая записує своє пророцтво про народження Месії Якось я подивився один з багатьох науково-популярних фільмів, ... Читати далі