Піст і учні

Перед будинком Петра, відколи Ісус зупинився в нього вдома, щоранку збирався великий натовп. Були там дуже різні люди: хворі, нероби, матері з дітьми на руках, просто цікаві. Як завжди, з усіх сторін усі штовхалися, щоб відвоювати собі найкраще місце біля дверей, через які мав виходити Ісус.

Того ранку Петрові важко вдавалося підтримувати порядок серед людей. Ісус відійшов у безлюдне місце і ще не повернувся. Та ще й два учні Івана Хрестителя ускладнювали ситуацію, бо наполягали на приватній розмові з Ісусом. Петро намагався пояснити їм, що Ісуса немає.

Йому вже почало бракувати терпіння відповідати на всі ці настирливі вимоги, як на бічному шляху з’явився Ісус.

– Прийшли учні Івана і хочуть з Тобою говорити, – сказав різко Петро.

– Я чекатиму на них у домі. Там ми зможемо спокійно поговорити, – відповів йому Ісус. Потім, звертаючись до людей, які почали оточувати Його, сказав: «Майте трохи терпіння. Потім Я прийду також і до вас».

Петро запросив учнів Івана зайти до будинку і присісти.

– Я знаю, що ви чекали, аби поговорити зі Мною. Як справи у вашого вчителя Івана? – запитав їх Ісус.

– З пустелі, де він проводить час у пості і самотності, передає Тобі вітання.

– В пустелі – його улюбленому місці – він матиме досить часу, щоб помолитися і поговорити з Богом. Що він просив Мені переказати?

– Учитель знає, що, поки ми постимо і дотримуємося всіх інших настанов, які рабини приписали людям, Твої учні, натомість, цього не роблять. Він питає, як має бути правильно.

Ісус відповів не відразу. За хвилю Він запитав:

– А ви, чому постите?

– Ми постимо з тієї ж причини, що й фарисеї, а також усі ті, хто має в серці закон і пророків: щоб бути пильнішими в молитві і щоб Бог мав милосердя до нашої людської природи.

– Піст і всі приписи зроблені для людей, для тих, хто має потребу бути прив’язаним до речей цього світу. У тиші власного сумління голос Бога не потребує страждання або відмови від чогось для того, щоб могти говорити. Відлуння всіх ваших пожертв не може переступити поріг храму, якщо ви до ваших справ не додаєте милосердя до себе самих і до ближнього, того самого милосердя, яке ви просите у Бога.

– Господи, ми прагнемо допомогти нужденним і молимося за тих, хто перебуває в гріху. Але для того, щоб могти гідно наблизитися до жертовного вівтаря, ми повинні мати чисте серце і совість у мирі з принципами, яких наша релігія вимагає від нас дотримуватися. З цією метою і проводимо час у пустелі: щоб через піст і злигодні ми змогли очиститися від усіх гріхів, які наше тіло могло вчинити.

Ісус розумів, що для них було важко відірватися від того, у що вони вірили все життя. Та Він продовжував.

– Що може вам дати тіло, чого душа ще не посідає?

Радість чи гріх спалахують і гніздяться в лабіринтах вашої душі. Погляньте на птахів небесних. Вони не мають потреби постити для того, щоб знати, який шлях відповідний для їхніх перельотів. Прислухайтеся до їх пісні, вони можуть розпізнавати одне одного і спілкуватися, вони вміють лякатися і любити одне одного, але вони роблять все це без несправедливости чи обману.

– Але власне тому ми звертаємося до Бога, щоб через наше покаяння Він пробачив підступність, яка відлунює в наших словах, голос гріха, який наша людська природа не може перемогти.

– Ви турбуєтеся про ваше тіло, тому що через нього ви хочете перемогти ваші беззаконня. Насправді ж справжнє беззаконня те, що народжується з ваших намірів, яких тіло є лише жертвою. Озирніться навколо.

Найменші, що просять про допомогу і розуміння, не бояться приступів голоду, але радше порожнечі, яка походить від покинутости та обману.

Жебрак, який довірливо простягає руку, страждає від втрати гідности, а не від того, що вітер безжально грається з його ганчір’ям.

Багата людина, що ховається за своїм розкішним одягом, шукає тихих обіймів істини, якої вона вже не може сприймати.

Літні люди, що проводять свої дні у скромній хатині, мають бажання побачити промінь сонця, який би освітив їхні погаслі очі і зігрів ноги, що більше не можуть прямувати за горизонти і в нескінченні простори.

Навіть вдови, покинуті напризволяще, без надії і зірки, якій вони можуть довіритися, стукають у двері вашої совісти праведних людей.

Усі ці діла важать більше, ніж усі пости і всі каяття.

Учні Івана мовчали, не знаючи, що відповісти.

Ісус продовжував.

– Ви дорікаєте Мені за те, що Мої учні не постять. До тих пір, поки Я з ними, вони повинні навчитися всього того, чим Я живу.

День заднем вони бачать дійсність Моїми очима, роздумують Моїми словами, живуть одним зі Мною духом. Однак, незважаючи на наше життя разом, їм важко зрозуміти послання, яке Я прийшов принести на землю.

Прийде час, коли вони залишаться самі, коли Я вже не буду поряд, тоді вони потребуватимуть, щоб тіло мовчало, щоб мовчали щоденні життєві потреби, аби дошукуватися у Моїх словах чи Моїх діях відповіді на те, що вони шукають.

Прийде час, коли Моя відсутність вчинить німою їхню віру. Тоді вони муситимуть постити і молитися, просячи Бога, щоб змогти віднайти всередині себе голос, який вони знали, і дух, який привів їх до того, що вони все кинули і пішли за Мною.

Коли вони відчують тягар труднощів і нужди, що буде пригнічувати їхнє існування, тоді вони будуть змушені обійняти тишу пустелі, щоб змогти знову впізнавати свист вітру, який провіщає бурю або краплю дощу, що може підкріпити їхні сили. Це буде їхнім постом і покаянням.

Ісус зупинив Свою промову.

Він відчував, що Іван знав усі ці речі і завжди жив ними.

– Тепер Мені треба йти, там, надворі, є й інші люди, що чекають Мого слова. Скажіть Івану, що Я знаю, чим він живе, і він краще за Мене знає, що є правильно.

Сказавши це, Ісус встав і вийшов, доручивши Петрові провести учнів Івана.

Попередній запис

Дев’яносто дев’ять овець і одна

Вони дійшли до одного села, де незворушно царювали скелі. На безплідному, запорошеному і овіяному вітрами просторі, сонце освітлювало картину нового ... Читати далі

Наступний запис

Родичі і справжня влада Ісуса

– Хто це стукає в такий пізній час? – запитав Петро. Іван пішов відчинити двері і повернувся з відповіддю. – ... Читати далі