Запрошення від властей

Пориви гарячого вітру доносили, разом з піском з пустелі, голоси людей, що наближалися. Там були цілі сім’ї, хворі, які з трудом пересувалися у щораз задушливішому пилі, шукачі щастя, одягнені в ганчір’я, які втратили надію, нероби, які шукали можливість, щоб чимось зайняти вільний день, старці, прибиті до землі стражданнями, з погаслими очима нереалізованого життя, жінки в глибокій жалобі… Здавалося, що нікого не бракувало, і всі очікували на прибуття Ісуса.

Люди в барвистому одязі та представники влади, як це було прийнято кожного разу, коли відома людина зупинялася в селі, показалися останніми.

Сонце продовжувало нагрівати пісок пустелі, який різко і зухвало щипав лиця усіх, кого зустрічав. Здавалося, що навіть природа, яка сьогодні була особливо сувора й важка, призначила зустріч у селі.

На одній зі стежок з’явився, разом зі Своїми учнями, молодий і сильний Чоловік. Впевнена хода, усміхнений погляд, високе чоло того, хто не боїться власної долі; Ісус наближався до натовпу, що Його очікував.

Погляд Петра, який йшов на чолі невеликої групи, став стурбований. У цій спеці, перемішаній з потом і піском, який вітер кидав на людей, він відчував, що день буде важким. З досвіду він уже знав, що ці тіла, спотворені ранами чи пронизані стрілами відчаю, без вагання кидаються до Ісуса, лиш доторкнутися б до Нього в надії на зцілення.

Раптом у напруженій атмосфері натовпу щось змінилося. Народом пробігла гомінлива хвиля. Поширилася принесена вітром чутка, що прибували вояки. І справді, Петро помітив, як вони пробираються крізь натовп.

Вітер призупинив свій вихор, неначе в очікуванні таємничого двобою.

– Чи Ти пророк, Ісусе?

– Якщо ви вважаєте за краще називати Мене пророком, то Я ним є.

– У нас є наказ супроводити Тебе до начальника синагоги, який хоче вшанувати пророка разом з владою села.

– Скажіть йому, що для Мене їхня увага – це велика честь, але якщо вони бажають зустрітися зі Мною, то можуть знайти Мене серед цих людей.

Вояки, приголомшені, дивилися один на одного.

– Ти не можеш відмовитися від запрошення, бо це буде виявом неповаги і неввічливости стосовно влади.

– Я не маю наміру принизити їх. Але тепер Моє місце серед цих людей, які чекали на Мене, кидаючи виклик пустельному вітру та спеці.

– Отож, що маємо доповісти тим, хто нас послав?

– Я вже сказав вам. Я тут, поряд з тими, хто Мене шукає і потребує Моєї допомоги.

Петро дивився вслід воякам, що віддалялися. Люди почали штовхатися навколо Ісуса.

– Слухай, Ісусе, Ти не можеш провести все Своє життя, терплячи цих людей, які всюди йдуть услід за Тобою. Якщо хочеш, щоб Твоє послання дійшло якнайдалі, ми маємо знайти інший спосіб, щоб всюди знали про нього.

Ісус пильно глянув на учня, як Він це робив, коли хотів змусити його замислитися.

– А ти знаєш цей, інший, спосіб?

– Я розумію, що Ти не можеш покинути всіх цих людей. Але вони ніколи не зможуть допомогти Тобі змінити долю нашого народу, чи всього світу. Необхідно, щоб і далеко звідси знали про Тебе, обговорювали Твою науку і те, що Ти чиниш.

– Куди нам піти, щоб не зустрічатися з такими людьми?

– Слухай, Ісусе, я часто уважно слухав Тебе. Ти говориш про Царство Боже, яке весь світ має знати. Ти кажеш, що прийшов принести спасення всім, що ніхто, навіть у далеких краях, не буде вилучений з Твоїх планів. Але якщо ми будемо й надалі зупинятися, щоб утішати всіх цих людей – хворих, калік, які не мають сили ширити Твоє слово, – то не вистачить цілого життя, щоб зробити все те, що Ти кажеш.

– І що ж, на твою думку, Я маю робити?

– Я про це ще не думав. Однак гадаю, що, крім зцілення хворих, Ти б міг почати зближуватися з тими, хто справді має вагу в суспільстві.

– Наприклад, як начальники синагоги, чи не так?

– Ну, може, не зовсім із ними. Можливо, доведеться піти в Єрусалим або знайти тих, хто може говорити з правителями.

– І ти думаєш, що вони прислухаються до нас?

– Ти вмієш промовляти, Ти говориш про речі, які захоплюють народ; вони обов’язково дослухаються до Тебе. І тоді буде легше говорити про спасення, про яке Ти свідчиш.

Ісус подивився навколо Себе, а тоді знову звернувся до Петра.

– Ти зможеш пояснити Мені відмінність між цими людьми і очільниками народів чи націй?

– Ці люди втомлені і виснажені своїми стражданнями. Вони ніколи не будуть мати сили й бажання звільнитися від печалі того життя, яке провадять. Царі, натомість, мають владу вирішувати долі людей, встановлювати, який шлях до досягнення добробуту і миру правильний.

– Петре, ти турбуєшся тим, щоб знайти інший шлях, бо не вмієш читати людські серця, аж до глибин. Я міг би піти за тими вояками і міг би навіть розмовляти з первосвящениками, зі старшими, з царем. Але якщо піду туди, куди оці люди ніколи не зможуть прийти, хто про них подбає?

– Там будемо ми, чи, у будь-якому разі, буде хтось, хто про них подбає, і власне завдяки Твоєму втручанню.

– Петре, ти забув, як часто людський розум переймається лише власними потребами.

Як гадаєш, чому начальники наказали покликати Мене? Щоб віддати Мені честь? Якщо б вони хотіли так зробити, то самі прийшли б до Мене. Ні, вони хотіли Мені нагадати, хто тут влада. Вони бояться, що Я можу нашкодити їхньому авторитету, що можу відкрити очі народові і таким чином врятувати його від їхнього шантажу і від їхніх владних чвар.

Старшина і всі ті, хто шукає в Єрусалиму чести і державних посад, не можуть зрозуміти, що не влади Я шукаю, а щоб кожен міг знайти мир для власного сумління.

Поки Ісус говорив, Петро засоромлено слухав.

– У Єрусалимі ніхто надто не переймається тягарями, які влада накладає на плечі народу, не хоче душевного миру, бо в іншому разі вони мали б спитати себе про власне існування, про власний спосіб життя. І тоді б виявили, що вони також бідні люди, втомлені злом і засліплені відчаєм.

На відміну від оцих людей, вони сподіваються побороти власну убогість, зберігаючи для себе привілеї і права. Але це все намарно.

Петро продовжував слухати вже без впевненості у своїх переконаннях.

– Не буде сенсу говорити з ними, поки вони продовжуватимуть думати про славу, як єдиний світоч у їхній темряві, як єдину спокуту нікчемности їхнього життя, тоді як Я хочу слави усміхненого обличчя і очей, що сяють радістю від жесту любови.

– Однак, взагалі-то, навіть і ці люди Тебе не розуміють. Вони теж прагнуть лише власного добробуту, сподіваючись вирвати від Тебе силу, якої не можуть знайти у своєму житті.

– Так, але їм погано і немає нікого, хто б потурбувався про них. Якщо Я не можу донести до них Свій дух і волю до боротьби за краще майбутнє, то принаймні дам полегшення їхнім зболеним тілам і їхнім зів’ялим серцям.

– Але ж як тоді Ти здійсниш Свою мрію про те, щоб донести мир усьому світові, якщо залишатимешся прив’язаний до цих бідних сіл?

– Петре, ти знаєш, що таке світ, де його початок і де кінець? Якщо подивишся навколо, то усвідомиш, що світ всередині кожного з нас: усе, що існує, можна знайти в кожному з цих людей. Світ є життям, є любов’ю, порядком правдивих речей, дивовижних речей, що діють згідно з законом, який встановив Творець. Хіба все це вже не існує в нас?

Петро не знав як відповісти.

– Якщо Я зцілю або поговорю з кимсь із них, упевнений, що у своїх серцях вони зможуть зрозуміти те, що Я вчинив: вони не мали нічого, а Я дав їм іскру життя, новий світ, щоб у ньому жити.

А якщо Я говоритиму до тих, хто має владу, вони скажуть Мені, що є закон, мораль, обов’язки, яких необхідно дотримуватися, і те, що Я кажу, справді правильне, але все ж таки треба перевірити, що про це говорили пророки, що написано у священних сувоях, що каже традиція.

Повір мені, Петре, навіть якщо б вони прийняли Мене у своїх палацах, то лиш Я піду звідти, вони зроблять усе можливе, аби забути про Мене.

– Ісусе, але, можливо, навіть ці всі люди не пам’ятатимуть про Тебе, коли Ти будеш далеко. Такі вже є люди. Я це знаю.

– Твоя правда, можливо, вони Мене не пам’ятатимуть. Але той, хто тепер почав нове життя завдяки Моєму голосу чи Моєму жесту, назавжди понесе на собі знак Моїх відвідин! Навіть якщо він забуде про Мене, його життя стане свідченням Мого послання.

І коли Я про це думаю, то розумію, що нема потреби бігти до можновладців, аби переконати їх піклуватися про речі, що належать до їхньої відповідальности.

Мені досить висушити сльозу або загоїти рану, тоді як вони б’ються, щоб керувати арміями або клопочуться про свої закони.

Петро почувався розгубленим, хоча й, на диво, заспокоєним.

Як таке можливе, що цей Ісус не хотів робити те, що всі інші?

А втім, він зрозумів, що Ісус правий, що Його постава допомагала Йому наблизитися до народу, аби бути в змозі зрозуміти і допомогти людям.

Та однаково не міг собі уявити, як Він зможе промовляти до цілого світу за допомогою Його жестів і Його послань надії, якщо продовжуватиме залишатися в такій ситуації.

Він згадав часи, коли правив човном. Умів розпізнавати потрібний вітер і був упевнений у тому, що зможе допровадити човен до берега.

Петро відчував, що Ісус також знає правильний напрямок вітру. І був упевнений, що подібно, як він ще ніколи не загубився у морі, так само, йдучи за Ісусом, і цього разу також не загубиться.

Попередній запис

Хто хоче бути великим, хай стане слугою

Настанова апостолам, Джеймс Тіссо Запорошена дорога Юдеї ставала важкою під полуденним сонцем. Учні вдивлялися в небокрай ... Читати далі

Наступний запис

Свобода, яку мають діти

Маленьке село, як і завжди, жило своїм сонним життям. Чоловіки й жінки ховалися в затінку якогось дерева, щоб розповідати одні ... Читати далі