Свобода, яку мають діти

Маленьке село, як і завжди, жило своїм сонним життям. Чоловіки й жінки ховалися в затінку якогось дерева, щоб розповідати одні одним буденні історії. І лише дітям хотілося бігати і бавитися.

Несподівано цю мляву атмосферу порушив якийсь шум: кілька людей наближалися до села. За ходою здавалося, що вони – безцільні мандрівники. А втім, було щось – відчуття, яке неможливо описати, – що робило цю групу особливою. Можливо, впевнена хода, можливо, усміхнений погляд, можливо, високо підняте чоло того, кому нема чого боятися.

– Та це ж Ісус з Галилеї, – сказав хтось, коли вони підійшли ближче.

«Так, це пророк, зі своїми учнями». «Нумо, йдемо до них!». «Нехай хтось повідомить всіх інших».

В одну мить усім селом покотилася низка схвильованих голосів, вигуків, шепоту і квапливих кроків.

Найшвидше прибігли діти. І тоді, коли учні зупинилися біля криниці, Ісус став з ними бавитися.

– Ану ж Я спробую вгадати, як тебе звати.

– Яків.

– А Мене як звати?

– Я не знаю.

– Ти пророк, – сказав хтось.

– А що таке пророк?

– Це той, хто живе в пустелі і говорить з Богом.

– Молодець! А ти знаєш, яка пустеля велика?

– Ні, я там ніколи не був.

– А ти, Якове, знаєш, яка вона велика?

– Дуже, дуже, дуже…

– А Бог може побачити пустелю?

– Так, тому що Він бачить усе.

– Ти теж можеш її побачити. Дивись.

Ісус, взявши малого під руки, підкинув кілька разів так високо, як міг.

– Ти бачив її? – запитав Він хлопчика, коли ставив його на землю.

Яків з задоволеною посмішкою відповів, що так.

«Я теж її хочу побачити!». «Я теж!». «І я!», – стали просити решта.

– Добре. Але тільки по одному.

Коли Петро, втамувавши спрагу, підійшов до Ісуса, то побачив, що Він весь поглинутий грою з дітьми, які з усіх сторін смикали Його. А Він з задоволенням дозволяв їм втягувати Себе в їхні забави.

Петро вирішив, що прийшов час трохи навести порядок, і строгим тоном звернувся до них.

– Дайте Йому спокій, ідіть гратися деінде, тому що Ісус зараз має говорити з людьми.

Але заставити їх слухатися було не так просто. І Петро почав підштовхувати і відсувати їх від Ісуса.

– Петре, чому ти так клопочешся? – спитав його Ісус.

– Люди кличуть Тебе, а діти можуть гратися і без Тебе.

– Маєш рацію, однак це Я не можу гратися без них.

Петро запитливо подивився на Ісуса.

– Чи ти уявляєш собі, яким було б наше життя без цього їхнього заразливого бажання веселитися? Згасло б завзяття, зникла б радість, завмерли б почуття, стало б марним будь-яке бажання.

– Так, але бувають випадки, коли навіть вони повинні пристосовуватися до вимог старших. А ці люди зібралися, щоб слухати Тебе, а не гратися з дітьми.

– Петре, навіть Бог відображається у свободі їхніх ігор, у легкості, з якою вони надають значення речам, що для нас видаються абсолютними.

Петро докладав усіх зусиль, аби Його зрозуміти. Для нього, як і для всіх людей, що трудилися під сонцем, дитячі ігри були просто гаянням часу, в очікуванні, що, подорослішавши, ті дітиська припинять перегони між собою, щоб стати корисними у праці.

– Ти коли-небудь спостерігав за їхніми очима? Вони маленькі, але вміють пильно подивитися здивованими очима в очі дорослої людини, яка намагається приховати сором брехні, вони виражають розчарування, коли їм заперечують правду, страждають від почуттів, яких дорослі вже не вміють висловлювати. Очі, які шукають ласки, обіймів, простягнутих їм назустріч рук, аби знайти в них мужність протистояти життєвим викликам, що лякають своєю невідомістю.

– Усе це ми їм завжди давали, – запротестував Петро.

– Петре, скільки разів ти відмовлявся погратися з ними? Там, у їхньому світі, битва не залишає образи, поразка не бентежить, бажання не тривожить. Там вони є вільними і живуть речами, які належать свободі. Та хіба ти знаєш, що таке свобода?

Так, Петро вважав, що він це знає, він, що залишив свою роботу і дім, аби йти слідом за Ісусом. Однак дивлячись на своє відображення в Його очах, він здогадався, що, можливо, є ще щось, чого він повинен навчитися.

Ісус продовжив розмову, звертаючись до людей, які підійшли і мовчки слухали.

– Ви вийшли Мені назустріч, сподіваючись отримані полегшення болям вашої душі.

Ці діти, які живуть разом з вами, мають той мир, який ви шукаєте, бо Бог зробив їх вільними, як є вільною будь-яка істота, що шукає шляху до безнастанного зростання.

Але зараз Я хочу розповісти вам одну історію.

Це історія про немолодого вже чоловіка, який бродив по пустелі в пошуках миру для своєї душі.

Він довго йшов, він хилився від вітру, страждав від голоду і спраги, посміхався кожному сходу сонця, щасливий тим, що ще живий, але все ще не зміг знайти той глибокий мир, який би міг наблизити його до Бога, у Якого він вірив.

Одного разу, орієнтуючись за допомогою зірок, він дійшов до оази. Народ його добре прийняв, і він зміг насолодитися приємними речами безпечного дому. Вони ставили йому дуже багато запитань, і він відповідав на них з усією мудрістю, якої він навчився за довгі роки свого життя.

Можливо, він знайшов те, що шукав, і сказав собі: мене тут добре прийняли, тут я в безпеці і немає більше потреби блукати.

Вночі одна зірка покликала його і сказала: «Мир у душі не можна знайти у безпеці дому і його приємній атмосфері, ані в мудрості, яка дає знання про все на світі».

Він зрозумів, що повинен далі шукати і знову продовжив свій шлях у пустелі.

Одного вечора, коли сонце сідало за небокрай, він натрапив на щось блискуче. Заінтригований, чоловік підійшов і почав копати в піску. Незабаром він знайшов невеликий скарб, закопаний невідомо коли вітром, що постійно грається піском. Чоловік зрадів і почав думати про все те, що тепер у змозі зробити. Він повернеться до міста, нагодує всіх потребуючих, подбає про прокажених, полегшить страждання стражденних, і буде жити в мирі, до кінця своїх днів. Він знайшов притулок, щоб зручніше провести ніч, і заснув. Йому приснився поганий сон: людина, загорнута в довгий плащ, вимагала цей скарб для себе і, не зважаючи на його протести, цей чоловік пішов геть, забравши скарб і залишивши нашого героя у збентеженні. Щойно він прокинувся, відразу подумав про скарб. Не знайшовши його там, де поклав, він згадав сон: злодій, невідомо як, вистеживши його, напевно вкрав скарб і втік. «Душевний мир не полягає в тому, щоб віддати усього себе іншим, а також і не в тому, щоб володіти всіма грошима, аби полегшити страждання цілого світу!», – почув він шепіт ранкового вітерця.

Чоловік повільно продовжив свій шлях і попрямував до оази, куди він у молодості часто приходив збирати фініки, які потім продавав у місті. Він думав про всі ті речі, які робив у своєму житті. Своєї працею він досяг певного становища, що дозволило йому користуватися повагою і честю. Він отримав багато речей від життя: пив добре вино, співав пісні при світлі зірок, жив родинною любов’ю, йому також доводилося плакати сльозами прощання, однак життя завжди посміхалося йому. І все ж, навіть якщо він пригадав усе своє минуле, це не був мир, якого він шукав. Чоловік відчував це по своїх втомлених ногах, які ледь несли його.

Він зупинився, приліг і, безутішний, заснув, сподіваючись, що смерть віднесе його до місця, де він знайде мир.

Чоловік побачив, як вона підходить, урочиста й пишна у своїй повільній ході. Її зручне покривало було подібним до великих дюн у вранішньому сонці, забарвлених у червоний колір, під небом, яке одна за одною гасило свої зорі.

Раптом вона йому тихо прошепотіла: «Я можу обійняти тебе і взяти з собою. Твої тривоги зникнуть, але тоді вже я буду мучити тебе вічно».

Ні, навіть після смерті він не зможе знайти спокою.

І смерть пішла геть.

Чоловік прокинувся. Він відчув, що його тіло застигло від холоду ночі. Та знав, що зі сходом сонця, також і це пройде.

Він дивився на зоряне небо.

Хто знає, що роблять усі ці зірки, подумав він. Здавалося, вони непорушні, без власної історії. Та все ж цей безперервний, тремтливий блиск казав йому, що там, угорі, є багате життя, де кожен робить, що хоче. Навіть зірки гралися, любили, бігали, зустрічалися; всі вони мають змогу вільно блукати в нескінченному просторі. Там, угорі, мріям не потрібно видиратися по хмарах, щоб мати змогу існувати.

Несподівано засвітилася також і його зірка.

Він це зрозумів.

Чоловік піднявся, тремтячи від щастя, і пішов у бік міста, звідки вирушав у дорогу. І він тихо промовив до зірки, яка вела його: «Душевний мир перебуває не у тому, що людина може робити, і навіть не у людях, яких нам дано зустріти чи любити, і навіть не у володінні всім, що є у всесвіті; справжній мир є у свободі могти мати все і нічого, у можливості жити на самоті чи серед безлічі людей, у можливості не приховуючи сміятися чи плакати, у можливості говорити з кимсь або жити в тиші. Свобода полягає в можливості думати про себе як про найбільшого і водночас як про найслабшого у світі, у здатності судити себе не тримаючи образи, у здатності дивитися на себе не соромлячись своєї слабкости. Мир є свободою ніколи не бути приневоленим вимикати світло зачарованих ночей, коли зірки розповідають про те, як добрий і милосердний Бог зупиняється, щоб побавитися з земними дітьми».

Здавалося, що навколо Ісуса починали запалюватися невеличкі вогники. Це були вогні, які освітлювали пітьму, що починала спадати.

Ісус продовжував говорити, вливаючи нове життя в сухі гілки свідомости цих людей.

Потім, коли Він зі Своїми учнями прямував до хатини, де вони мали зупинитися на ніч, Він сказав Якову, наймолодшій дитині:

– Сьогодні, коли підеш спати, пошукай свою зірку і розповіси їй історію; завтра ти розкажеш її Мені теж.

Попередній запис

Запрошення від властей

Пориви гарячого вітру доносили, разом з піском з пустелі, голоси людей, що наближалися. Там були цілі сім’ї, хворі, які з ... Читати далі

Наступний запис

Сон маленької Шарі

Воскресіння дочки Яіра, Карл Генріх Блох У невеликому селі Галилеї щойно зійшло сонце. Сонні хмари пливли ... Читати далі