Лідія

ГОТОВА НА ВСЕ, ЩОБ ПІЗНАТИ БОГА

Павло і Сила в темниці

Лідія була азіаткою з міста Фіатір у Лідді. Тоді цим іменем називали чимало жінок. Саме так називає її Лука, хоча це необов’язково було її справжнє ім’я.

Ми не знаємо про неї більше нічого, хоча можемо припускати, що вона була вдовою або самотньою жінкою. Вона також була багатою бізнесменкою, власницею фабрики, яка виготовляла кольорові тканини. Спеціалізувалася на кармазині.

Лідія походила з міста, в якому перетиналися різні культури та народи. Фіатір був однією з македонських колоній, осередком культу Аполлона, бога сонця. Там також була група євреїв, які почитали Бога Ягве.

Діяння святих апостолів 16:11-40; Послання до Филип’ян 1:1-10

Її погляд…

Цього разу наша щотижнева зустріч мала відбутися біля річки. В нашій групі не було навіть десяти чоловіків, гідних довіри, і тому не можна було заснувати у Филиппах синагогу. Отож, ми, жінки, раз на тиждень зустрічалися на молитві в різних місцях: у чайній або вдома котроїсь із нас. Найбільше я любила, коли ми ходили до річки. Нас було дуже мало – кілька віруючих єврейок та поганок, таких, як я. Я усім серцем прагнула пізнати єдиного Бога.

Був справді чудовий день. Легкий вітерець ніжно погойдував гілками дерева, під яким ми сиділи. Річка мирно шуміла, пташки співали, і світ виглядав дуже спокійним. Того дня до нас навідалися гості. Вони потрапили на річку, бо шукали спокійну місцину, щоб відпочити. Побачивши, що ми молимося, вирішили приєднатися до нас. Їхній лідер походив із Тарсу. Він почав молитву добре відомими «Шма Ісраель» – «Слухай, Ізраїлю! Господь є Богом, Господь єдиний!». Коли він молився цими словами, у мені щось затремтіло. Я була поганкою, духовно спрагненою жінкою. Я приїхала до Филиппів у Малій Азії, оскільки тут мала ліпший доступ до матеріалів, які були мені потрібні для роботи.

Я також хотіла щось дізнатися про Бога Ізраїлю, Який розділив води Червоного моря і вчинив інші незвичайні чуда. Займаючись своїм бізнесом, я познайомилася з кількома єврейськими жінками, котрі запросили мене до своєї групи. Я ходила туди з радістю і слухала про Бога Авраама, Ісаака та Якова. Однак постійно прагнула чогось більшого.

Павло не зупинився на «Слухай, Ізраїлю». Він почав говорити нам про Бога, який послав Свого єдиного Сина, Ісуса Христа з Назарету, щоб Його розіп’яли римляни, а після трьох днів Він воскрес. Ісус був Месією, який прийшов на світ померти за гріхи та воскреснути, даючи свідчення того, що Він – єдиний та справжній Бог.

Промова Павла справила на нас величезне враження. Я не могла стримати сліз, які рясно текли по моїх щоках. У моїй душі діялося щось незвичне. Мені хотілося зірватися на рівні ноги й танцювати з радощів. Я повірила в того Месію! Була готова жити лише для Нього. І не я одна. Мої служниці, які прийшли сюди зі мною, також плакали. Так само, як інші єврейські жінки. Це було так, ніби Бог навстіж відчинив двері наших сердець і увійшов досередини. Це було чудове відчуття. Я прийняла рішення. Піду за Христом.

Павло сказав нам, що наступним кроком має бути хрещення у воді на знак покути та навернення. Оскільки ми сиділи над річкою, то вирішили охреститися відразу. Хоча це була лише брудна річка, я і мої служниці прийняли хрещення, так само, як і єврейські жінки. Потім ми радісно прославляли нашого нового Господа.

Я наполягала, щоб Павло, Сила, Тимофій та Лука затрималися в мене вдома. Вони погодилися, і з того дня моя кухарка мала для кого готувати свої смаковиті страви. Павло та його друзі навчали та проголошували Євангеліє. Наша група збільшувалася, аж врешті нас стало настільки багато, що ми могли закласти спільноту. Я також брала в цьому участь. Ми зустрічалися в моєму домі, перш ніж знайшли відповідне місце. Я була щасливою: це була для мене честь.

Розповім вам, що трапилося потім, хоча ви вже, певно, знаєте цю історію. Одного дня, коли ми йшли на спільну молитву, до нас приєдналася дівчина, яка всю дорогу кричала:

– Ті люди є слугами Найвищого Бога, вони звіщають вам шлях спасіння!

Вона йшла кілька кроків за нами і щодуху вигукувала одне й те саме. Так тривало упродовж кількох днів, і я помітила, що це перешкоджає Павлові, який не хотів клопотів на свою голову.

Врешті терпець Павлові увірвався. Апостол повернувся і наказав демонові, що жив у тій жінці:

– В ім’я Ісуса Христа наказую тобі залишити тіло цієї жінки!

Лихий дух негайно залишив її, і до неї повернувся її розум.

Вона повірила в Христа і стала ревною Христовою ученицею.

Це чудесне зцілення не сподобалося її господарям. Вони змушували її ворожити по руці, укладати гороскопи й пророкувати клієнтам майбутнє. Вона була джерелом їхнього доходу. Відколи ж вона повірила в Ісуса, Який звільнив її з тенет демона, вони вже не могли заробляти на ній. Тож вони схопили Павла та Силу й потягнули їх до урядників, які, вислухавши обурених, повірили в цю історію. Бургомістр наказав роздягнути й публічно висікти Павла та Силу, а потім закути їх у кайдани й вкинути до темниці.

Близько півночі, коли Павло й Сила співали гімни на честь Бога та проголошували Євангеліє співв’язням, Господь проявив Свою могутність – і почався землетрус. Тюремні мури затряслися, двері темниць відчинилися, а з ніг в’язнів впали кайдани.

Прокинувшись, тюремний наглядач побачив, що всі двері відчинені; він був упевнений, що в’язні повтікали. За це йому загрожувала смертна кара. У розпачі він витягнув свій меч і хотів було накласти на себе руки.

Павло побачив це і крикнув:

– Не роби цього! Ми всі тут!

Наглядач наказав принести смолоскипи, а сам побіг до темниці й припав до ніг Павла та Сили. Він знав, що лише завдяки їм інші в’язні не втекли. Тож випровадив апостола та його товариша назовні й запитав:

– Що мені робити, щоб отримати спасіння?

Відповідь Павла була дуже простою:

– Повір у Господа Ісуса – і ти спасеш себе й увесь свій дім.

Упродовж години тюремний наглядач та його родина пізнали, чим є спасіння. Чому я настільки впевнена? Наглядач відразу зайнявся в’язнями, обмив та перев’язав їхні рани, а потім всі пішли на річку, де відбулося хрещення. Потім, коли вже посвітліло, усі спільно з’їли сніданок. Наглядач та його родина відчували справжню радість.

На світанку члени ради міста послали до в’язниці поліціантів із наказом звільнити Павла та Силу. Невже Господь і ними струснув?

Обох в’язнів поінформували, що вони вільні і можуть іти. Однак Павло не погодився із цим.

– Ваша влада наказала публічно бичувати нас. Без суду. Скажіть їм, що якщо вони вже кинули до в’язниці римських громадян, то нехай тепер самі прийдуть і виведуть нас із в’язниці на очах у всього міста! Ми не дозволимо, щоб нас позбулися крадькома!

Наглядачі відійшли й переказали владі міста слова Павла. Урядники аж зблідли від страху! З опущеними головами, покірні, наче барани, вони прийшли до в’язниці разом із бургомістром. Намагалися перепросити Павла та Силу.

Думаю, що Павло чудово розважався. Мені видавалося, що у нього вуста тремтіли, ніби він от-от розсміється. Врешті він погодився виїхати.

Тимчасом звістка розійшлася містом, і перед в’язницею зібрався натовп людей, які хотіли побачити, як землетрус потрощив тюремні мури. Звичайні витріщаки.

Бургомістр ґречно запитав:

– Тож ти погоджуєшся залишити місто? Я не хочу більше клопотів… прошу…

Треба було бачити цей похід! Бургомістр ішов попереду, вітаючи натовп, посміхаючись і намагаючись зберегти свою репутацію. Павло та Сила йшли за ним і радісно співали: «Ти визволив нас, Господи… з кайданів і від самих себе…». Ах, яка хвилююча була ця мить!

Услід за Павлом ішли ґаволови. Аж до мого дому. Всі отримали запрошення на урочистий сніданок. Павло був у своєму стилі. Він обійняв і поцілував кожного на знак привітання й заохотив нас, щоб ми не піддавалися. Це було дуже зворушливо.

Коли я згадую про початки нашої Церкви, то роблю висновок, що Филиппи – це найменш відповідне місце для такої діяльності. Зіпсоване місто було подібне до інших довколишніх містечок, де гніздилися шукачі золота. Занепад почався тоді, коли і в нас, в горах, на півночі міста, відкрили золоті жили. Филиппи завдячували своєю назвою Филипові ІІ, батькові Олександра Великого. Це була багата римська колонія, розташована на перехресті доріг, які поєднували східні провінції з Вічним Містом. Після візиту Павла місто назавжди змінило свій характер.

Кажуть, Павло відвідав нас через якесь видіння чи сон, який йому наснився. Вночі йому явився якийсь чоловік і благав: «Прибудь до Македонії і допоможи нам». Так він опинився на березі річки й проголошував Євангеліє жінкам, які зібралися на спільну молитву. Саме ці жінки і стали колоною новоствореної Церкви.

Чого нас вчить історія Лідії?

Коли чоловік Лідії помер, вона, мабуть, ще не знала, як керувати фабрикою. Тоді вона відкрила в собі таланти, про які раніше навіть і не підозрювала.

Якщо з нами трапиться якась особиста трагедія, пам’ятаймо, що ми зможемо це пережити. З Божою допомогою ми можемо долати неможливе. Будьмо відкриті на світло Євангелія Ісуса Христа. Ця внутрішня туга і духовне прагнення, яке ми відчуваємо на самоті, є воланням Бога, Який постійно перемінює серця Своїм прощенням. У кожному з нас є порожнеча, яку може заповнити хіба що зв’язок із Богом.

Пам’ятаймо, що ми також маємо вплив на наших близьких. За прикладом Лідії пішли всі її домочадці – вони повірили в Христа й охрестилися.

Будьмо гостинними, підтримуючи тих, кого обрав Бог. Ми ніколи не пожаліємо про це. Гостинність Лідії була благословенням для Павла та його друзів, але вона сама отримала значно більше завдяки їхній присутності в своєму домі.

Попередній запис

Прискілла

ГОТОВА НА ВСЕ, ЩОБ СЛУЖИТИ Проповідь апостола Павла в Ефесі (фрагмент), Лесюєр Есташ Її римське ім’я, ... Читати далі

Наступний запис

Теща Петра

ГОТОВА НА ВСЕ, ЩОБ ПРИЙНЯТИ БЛАГОДАТЬ Зцілення Петрової тещі, Джеймс Тіссо Ця безіменна теща відома нам ... Читати далі