Початок нового життя

Сонце вже сідало. Проминув ще один день, а Ісуса продовжували мучити потаємні думки. Багато років тому, захоплений юнацьким запалом, Він був упевнений, що в дорослому віці стане проводирем, який промовлятиме до народу і вестиме його на якесь діло.

Він намагався щось робити у синагозі. Доки йшлося про вивчення священних текстів, Він з жаром брався за це. І коли Йому здалося, що Він знайшов Свій шлях, – іти за рабином або ж перейти до храму у великий Єрусалим, то досить швидко усвідомив, що ні одне, ні друге не задовольняють Його бажання. Він відчував потребу відновити у Своєму ізраїльському народі почуття справедливости і свободи, які той потрохи втрачав під ярмом іноземного панування.

Він думав про пророків, про шлях, який вони пройшли, щоб навчитися говорити з Богом і відкривати народові Його слово. Кілька разів Він вирушав у широкі і мовчазні простори біля села. Але кожного разу Йому щораз менше хотілося іти далі.

Час минав і вже наближався рубіж тридцятиліття.

«Зараз або вже ніколи», – подумав Ісус, поки спостерігав за останніми відблисками червоного сяйва, що згасало поза зорями.

– Батьку, Я вирішив піти.

Йосиф подивився на Нього, продовжуючи складати інструменти.

– Я знав, я завжди знав, що Ти колись підеш.

– Мені тут добре, Мені подобається працювати з тобою. Але Мене мучить одна тривога, яку не можу заспокоїти.

– Посидьмо собі під світлом зірок, маємо ще кілька хвилин, перш ніж повернутися до Твоєї матері.

– Це відчуття Я не можу пояснити, батьку. Я би хотів зробити щось корисне для людей, щось, що допоможе їм жити краще. Але ще не зрозумів, що саме.

Йосиф дивився в далечінь, у нескінчений простір, який розстелився перед ними.

Ісус продовжував:

– Коли ми йдемо селом або коли люди приходять в нашу майстерню, Мене вражає, що всі вони перебувають у постійній тривозі, постійно чимось занепокоєні. У синагозі чи на маленькій сільській площі лише діти вміють радіти життю, лише їхній шум, їхня біганина свідчить про життя, яке може бути спокійне і щасливе, але таким не є.

Запанувала тиша, потім Ісус продовжив.

– Мені було тут добре з вами, але відчуваю, що Моя доля блукає деінде. Мушу знайти цю дорогу, інакше Моє життя не матиме сенсу.

Йосиф продовжував вдивлятися у далечінь. Потім схвильованим голосом звернувся до Ісуса.

– Ми завжди це знали – я і Твоя мати. Від того дня, коли Ти загубився в Єрусалимі і ми знайшли Тебе за розмовою з храмовими вчителями, ми зрозуміли, що Ти ніколи не будеш таким, як інші, що Тебе не задовольнятиме звичайне життя. Ми багато разів про це говорили з Твоєю матір’ю і завжди мали однакове відчуття.

– Чому ж ви Мені ніколи нічого не казали?

– Тому, що Ти сам маєш вирішувати, як Тобі жити. Коли прийде час, Ти сам маєш це сказати.

– Батьку, хочу якогось дня піти в пустелю. Я впевнений, що знайду там те, чого шукаю.

– Якщо Тобі це допоможе, можеш вирушати, коли захочеш. І якщо Ти підеш не лишень на кілька днів, то хай коли повернешся, ми завжди признаємо Тебе і привітаємо як сина.

– Лишень одне Мене затримує – Моя мати. Не можу знайти в Собі сили віддалитися від Неї, боюся, що Вона занадто страждатиме від розлуки.

Йосиф трохи помовчав, ніби боявся торкатися чогось, що йому не належало.

Але не міг утриматися, Ісус потребував його допомоги, щоб зруйнувати останню перешкоду, яка відділяла Його від Його шляху.

– Подивися на ці зорі. Хіба не віриш, що кожна з них має свій шлях? Ми навіть не можемо змусити їх залишитися тут протягом дня. Вони мають місце, куди йдуть на відпочинок, можливо, інших осіб, щоб розмовляти з ними… Твоя мати зрозуміє, не бійся. Це, власне, Ти не повинен боятися розлуки.

– Не знаю, як попрощатися з Нею, що їй сказати.

– Справжні почуття виражають не слова. Вона, так само, як і Ти, відчуватиме щем від Твого відходу, але також Вона буде щасливою бачити, що Ти знайшов у Собі сили шукати Свій справжній шлях.

– Батьку, чи можу Я піти цього ж вечора?

Йосиф заховав свій погляд у мерехтінні зірок. Потім сказав спокійним тоном, дивлячись Ісусові в очі.

– Йди, не бійся, сила Твого життя і Бог, Якому ми завжди довіряли, захистять Тебе. Будь сильним у хвилини слабкости і пам’ятай, що людина є ніщо перед Богом, якщо не сповняє Його волі, задля якої вона прийшла у світ.

Йосиф підійшов, міцного стиснув Його у підбадьорливих обіймах і повернувся до своїх інструментів, нічого не кажучи. Ісус ще трохи постояв, дивлячись у пустоту. Потім несподівано піднявся і впевненими кроками ввійшов до будинку. Трохи згодом лише майнула тінь, що крокувала вночі в бік поблизької пустелі. Щоб орієнтуватися, Він не потребував мапи. Він знав ці безкінечні піщані простори, знав, що Його чекає, як знає кожна особа, котра живе близько пустелі. Він умів розпізнавати кожен її подих, її мову. Знав, куди треба дивитися, щоб не заблукати, і як знайти гостинне місце, коли кроки стають занадто важкими і сонце владно піднімається над горизонтом. Ісус не вперше спрямовував Свої кроки до височини, що лежала за пагорбом. Він часом ходив туди з друзями в пошуках пригод. Але тепер, ідучи у нічній прохолоді, Він спостерігав за зоряним небом і думав, що там, у контакті з нічим, але водночас і з усім, Він нарешті зрозуміє, яким має бути Його життєвий шлях. Він постановив, що повернеться назад лише тоді, коли буде впевнений у Своїх почуттях й у Своїх відчуттях.

Наступний запис

У пустелі

Таким чином, Він дні і ночі залишався, щоб слухати самого Себе і знаків, які до Нього мали промовляти. Але впродовж ... Читати далі