Тепер давайте розглянемо декілька загальних тверджень, в основному з книги Притч.
“Хто благодіє бідному, дає в борг Господу, і Він воздасть йому за благодіяння його” (Притч. 19:17).
Отже, коли ви даєте бідному, то ви позичаєте Господу. Одне можна сказати напевно: Господь завжди виплачує Свої борги, Він ніколи не залишається винним. Зупиніться і поставте собі запитання: “Скільки ж ви дали?” Ви даєте десятину. Це чудово, але це тільки початок. Дуже важливий початок, але далеко не все.
Мене тішать думки про те, що я роздав жебракам. Я не претендую на те, щоб вважати себе великим філантропом, але я радію тому, що Господь мені відплатить. Я сподіваюся на Нього. Я давав у позику людям, які так і не повернули те, що я їм займав. Якщо з вами сталося щось подібне, то Сам Господь буде тією особою, яка розплатиться з вами. Ось вам порада: ніколи не займайте членам вашої сім’ї, а просто давайте.
У 31-му розділі книги Притч описується чудова дружина і гідна наслідування мати: “Долоню свою вона відкриває бідному, і руку свою подає нужденному” (Притч. 31:20).
Дорогі заміжні жінки! Чи можна і про вас сказати ці слова? Чому “ні”? Хіба це слово не стосується вас? Ви самі повинні дати відповідь, а не я.
У книзі Притч є два застереження: “Хто затикає вухо своє від волання бідного, той і сам буде волати, – і не буде почутий” (Притч. 21:13).
Можливо, наша глухота до криків бідних і є тією причиною, через яку деякі з наших молитов залишаються без відповіді? Якщо ми не чуємо крику бідних, то Бог не почує і нашого крику: “Хто дає убогому, не зубожіє; а хто закриває очі свої від нього, на тому багато проклять” (Притч.28:27).
Будь ласка, подумайте над цим.
Особисті враження
Можливо, ви скажете: “Брате Прінс! Ви багато проповідуєте, але що конкретного зробили особисто ви?” На це я вам дам (хочу це особливо підкреслити) відповідь, що я пишу це послання не через те, що щось досяг у цій сфері. Я проповідую про це не тому, що я дуже хороша чи праведна людина, але через те, що Господь сказав мені це зробити.
Я народився в Індії в сім’ї британців. Я був єдиною дитиною в сім’ї і здобув освіту в Ітоні і Кембриджі. Як кажуть англійці, я, можна сказати, “народився зі срібною ложкою в роті”. Потім, без особливого бажання я пішов у Британську армію і так опинився на Близькому Сході. Там я зустрів датчанку Лідію, яка була значно старша за мене і в той час відкрила маленький дитячий притулок. Я полюбив її і відчув, що Бог бажав, щоб я на ній одружився. Бог також промовив до Лідії про Своє бажання нас з’єднати. Коли я на ній одружився, то одночасно отримав і дружину і вісім дочок! Пам’ятайте: я був єдиною дитиною в сім’ї. У мене ніколи не було жодної сестри, і я мало що знав про жінок у цілому. А тепер у мене з’явилося шість дівчаток-єврейок, одна арабка і одна англійка.
Я хочу вам дещо про них розповісти, починаючи з молодшої. Моя молодша дочка-англійка, вона вийшла заміж за гоаянина, якщо ви, звичайно, знаєте, про кого йде мова. Гоаянин – це людина з Гоа, місцевості в Індії. У них двоє дітей – дівчинка і хлопчик. Значить, вона подарувала мені двох онуків.
Моя дочка арабського походження вийшла заміж за англійця. У неї троє дітей і один онук. Це додає мені трьох онуків і одного правнука.
Але почекайте до кульмінації! Одна з моїх дочок-єврейок, Магдаль, вийшла заміж за вдівця, служителя Євангелія. У нього вже було шестеро дітей від його першої дружини, а в Магдаль народилося ще п’ятеро. Це додає мені одинадцять онуків. У Магдаль вже двадцять вісім онуків, які стали моїми двадцятьма вісьмома правнуками. І це ще далеко не кінець! Ми можемо прослідкувати множення моєї сім’ї ще на два покоління вперед. Тому важко сказати, що в мене немає досвіду життя.
Ви можете сказати: “Все-таки, що ж ти, брате Прінсе, зробив у своєму житті конкретного?” Я не можу приписувати це собі як особисту заслугу, але, по-перше, я полюбив свою дружину, а потім полюбив і всю свою сім’ю. З тієї сім’ї, яка почалася в 1928 році з однієї сильно хворої єврейської дівчинки, виросла сім’я, в якій зараз більше 150 членів і яка поширилася по світу від Ізраїлю до Британії, Канади, Сполучених Штатів і Австралії. Але саме дивне і чудове – це те, що ми, насправді, – одна сім’я. Я думаю, кожен з нас погодиться з цим. Нас ніколи не роздирали розбрати. Ми ніколи не розділялися між собою. Це – благодать Божа. Я не приписую це собі, але віддаю Богові всю славу.
На самому початку в мене з’явилося вісім дітей. Потім Лідія і я відправилися в Африку, Кенію, щоб проводити там просвітню роботу. Протягом п’яти років я працював директором коледжу з підготовки місцевих учителів для африканських шкіл.
Одного дня, близько п’ятої години вечора, у нас у будинку з’явилася дивним чином підібрана компанія, що складалася з однієї білої жінки, яка несла загорнуту в брудний рушник маленьку чорношкіру дівчинку, і африканської подружньої пари. Вони повідомили нам наступне: “Мати цієї дівчинки померла при пологах. Дитину знайшли, коли вона лежала на підлозі в хатині. Той, хто її знайшов, відніс її в лікарню, де вона пробула шість місяців. Тепер у лікарні сказали, що лікарня – не притулок і вони вже не можуть її там тримати. Три дні ми шукали по всій окрузі відповідну сім’ю – африканську, азіатську чи європейську, яка б змогла взяти цю дівчинку до себе. Ми ходили в лікарню при місії. Там сказали, що не можуть узяти дитину, але додали, що сім’я Прінсів бере дітей”.
Саме тому вони і прийшли до нас.
“Але ж це було давно, – відповіли ми, – ми цим більше не займаємося. У нас є робота, на якій ми зайняті з ранку і до вечора”.
“Ми дуже втомилися, – сказали вони. – Можна нам сісти?” Ми запросили їх відпочити і дали їм попити. Через 15-20 хвилин вони почали збиратися в дорогу. Коли біла жінка проходила повз мене, вона на мить забарилася біля мене без всякої особливої причини. У цей момент дівчинка-негритянка протягнула до мене свою ліву ручку, немов кажучи: “Як ви поступите зі мною?” Я подивився на свою дружину, яка стояла в протилежному кінці кімнати. Зазвичай ми молимося в подібних ситуаціях, перш ніж прийняти якесь рішення. І, дяка Богові за неї, Лідія сказала: “Дайте мені тиждень на те, щоб підшукати дитяче ліжечко і одяг, і ви можете принести її сюди”. Так у нас з’явилася наша дев’ята дочка.
Пізніше, коли я одружився на Руфі, у мене з’явилися ще три єврейських дитини, яких усиновила Руф і її перший чоловік. Тому в мене тепер дванадцять дітей – одинадцять дочок і один син.
Я завжди раніше казав Руфі: “На одне ти не можеш поскаржитися – на те, що в нас нудне життя”. Воно дійсно ніколи не було нудним. Відколи я прийшов до Господа, воно ніколи не було “сірим”. Я зустрічався з труднощами, можливостями і потребами, про які я не мав жодного уявлення. Але от я: мені 84 роки, а я все ще тримаюся.
