Люди не раз ставали перед лицем власної смерті або смерті своїх близьких. Іноді вони писали тексти, що вражають своєю правдою. Вони можуть нам допомогти.
Святий Бернар пише до свого приятеля абата Сюжера, говорячи йому про його смерть
На вас чекають, щоб дати вам той мир, який перевищує усі ваші думки. Праведні чекають на вас, щоб разом з ними ви отримали винагороду, яка вам належить; врешті, на вас чекає радість Господа. Щодо мене, мій любий друже, я бажав би з усього серця побачити вас раніше і отримати ваше благословення. Та оскільки люди не до кінця можуть розпоряджатися своїми діями, я не насмілююся вам це обіцяти: можу лише зробити все можливе, щоб прийти до вас. Може, я прийду, а може, і ні. Але що б не трапилося, будьте певні, що оскільки я вас завжди любив, то любитиму до кінця. Неможливо – кажу це відверто – втратити друга, якого так сильно любиш. Я не втрачаю його, він просто мене випереджає. Моя душа завжди буде поєднана з вашою нерозривним зв’язком. Попрошу лише пам’ятати про нас там, де ви нас випереджаєте, щоб ми удостоїлися щастя прийти туди після вас і вічно перебувати там з вами. До того ж не думайте, що добра згадка про вас зітреться з нашої пам’яті через вашу відсутність, яку ми так сильно і болісно відчуваємо. Але врешті Бог може знову передати вас нам і зберегти вашу опіку над людьми, які так її потребують, і я надіюся на цю ласку Його божественної доброти.
Одна мати розповідає про свій відхід
У ІV столітті молодий викладач імператорського університету в Мілані на ім’я Августин навернувся після бурхливого життя. Його мати усе життя молилася за це навернення. Син з матір’ю вирішили повернутися у Північну Африку, на свою батьківщину. Вони очікували на корабель в Остії. Пізніше, ставши єпископом Гіпонським, Августин згадуватиме цю розмову.
Ти знаєш, о мій Боже, що у той самий день, коли ми так розмовляли і коли предмет нашої розмови більше, ніж коли-небудь, вселяв у нас погорду до світу й усіх його насолод, вона сказала мені: «Щодо мене, сину, гадаю, що в житті вже немає нічого такого, що могло б мене зворушити. Що ще я можу тут зробити; і навіщо тут бути, коли у мене більше немає жодного сподівання ані бажання? Адже єдине, що вселяло в мене бажання жити, це було прагнення побачити тебе християнином і дитиною Церкви до того, як я помру. Бог сповнив мої бажання щодо цього, і то з надміром, адже бачу, що ти цілковито віддався служінню Йому і задля любові до Нього гордуєш усім тим, що міг би вважати за щастя і приємність за законами цього світу. Що я ще тут роблю?»
* * *
Через декілька днів Моніка захворіла. Брат Августина сказав їй, що краще було б, якби вона померла на батьківщині. Тоді люди справді надавали великого значення місцю поховання. Проте Моніка була іншої думки:
Ви не повинні турбуватися моїм тілом, – додала вона; байдуже, де ви мене поховаєте. Прошу вас тільки про одне: де б ви не були, згадайте про мене перед престолом Господа…
Де б ми не були, ми ніколи не є далеко від Бога, і в мене немає підстав боятися, що наприкінці світу Йому буде важко мене знайти і розпізнати мої останки, щоб їх воскресити.
У «Сповіді», Кн. ІX, X, 26
Молитва засудженого на смерть
- Залишилося переступити лише малесеньку сходинку,
- та позаду треба залишити свою уїдливість і гордовитість
- і покластися на волю Того, хто може все.
- Особливо тобі, Мінуш (його дружина), ти ж така нещасна й одинока.
- О Творче, змилуйся над Твоїми створіннями.
- Зваж, що ми самі себе не розуміємо, не знаємо, чого бажаємо, не припускаємо, чого просимо.
- Господи, дай просвітлення.
- Який це труд: любити того, хто нас не любить, відчиняти тому, хто не стукає, дарувати здоров’я тому, хто хоче бути хворим, і шукає собі недугу!
- Змилуйся над тими, хто не має милосердя до самих себе.
Молитва Жака Феша, страченого на гільйотині у 1957р.
