Павло з Тарсу

Навернення Савла на шляху в Дамаск, Ганс Спекарт

Ми завершили роздуми про дванадцять апостолів, покликаних Самим Ісусом під час Його земного життя. Зараз ми починаємо знайомство з іншими важливими діячами первинної Церкви. Вони також присвятили свої життя Господу, Євангелію і Церкві. Мова піде про чоловіків і жінок, які віддали душі свої за Ім’я Господа нашого Ісуса Христа», як пише Лука в Книзі Діянь Святих Апостолів (15:26).

Перший з них, безумовно, Павло з Тарсу, покликаний самим Господом після Його воскресіння і який став істинним апостолом. Він просяяв як зірка першої величини в історії Церкви – і не лише первинної. Святий Іоанн Златоуст прославляє його як того, хто перевершив своєю величчю багатьох ангелів і архангелів (див. Похвала 7,3). Данте Аліґ’єрі у Божественній комедії, надихнувшись Книгою Діянь Святих Апостолів, написаною Лукою (див. 9:15), називає Павла «обраний сосуд» (Пекло 2,28), тобто знаряддя, обране Богом. Інші називають його навіть «першим після Єдиного» і «тринадцятим апостолом», і дійсно, сам Павло наполегливо називає себе істинним апостолом, покликаним Самим Воскреслим. З усіх людей, які жили в епоху становлення Церкви, саме про Павла після Ісуса збереглося найбільше відомостей. У нашому розпорядженні не лише оповідання Луки в Книзі Діянь Святих Апостолів, але і корпус Послань, що написані власноручно Павлом і безпосередньо знайомлять нас з його особою і світоглядом. Згідно Луки, спочатку апостола звали Савл (див. Діян. 7:58; 8:1; 9:17; 22:7, 13; 26:14), або, єврейською, Саул, як старозавітного царя (див. Діян. 13:21). Він був юдеєм діаспори родом з міста Тарс, розташованого на кордоні Анатолії і Сирії. У дитинстві він переїхав в Єрусалим, щоб досконально вивчити Закон Мойсеїв «при ногах» видатного рабина Гамаліїла (див. Діян. 22:3). Там же освоїв просте ремесло, навчився робити намети (див. Діян. 18:3) і цим пізніше заробляв собі на життя, щоб не обтяжувати церковні громади (див. Діян. 20:34, 1Кор. 4:12, 2Кор. 12:13-14).

Вирішальною подією для Павла виявилося знайомство з людьми, що називали себе Ісусовими учнями. Від них він дізнався про нову віру – новий «шлях», як тоді казали, осереддям якого був не стільки Закон Божий, скільки особа Ісуса, розіпнутого і воскреслого, з Яким пов’язувалося відпущення гріхів. Будучи ревним юдеєм, Павло визнав це вчення неприйнятним і навіть спокусливим, а тому відчув себе зобов’язаним переслідувати учнів Христових і поза Єрусалимом. Якраз по дорозі в Дамаск на початку 30-х років Савла, за його словами, «досяг Христос» (див. Флп. 3:12). Якщо розповідь Луки про це рясніє деталями (наприклад, згадка про сяйво Воскреслого, що осяяло його і до основи змінило все його життя), то сам апостол у своїх Посланнях відверто говорить не лише про видіння (див. 1Кор. 9:1), але про осяяння (пор. 2Кор. 4:6) і, найголовніше, про одкровення і покликання, дані в зустрічі з Воскреслим (пор. Гал. 1:15-16). Він називає себе «покликаний Апостол» (див. Рим. 1:1, 1Кор. 1:1) і «з волі Божої апостол» (2Кор. 1:1, Еф. 1:1, Кол. 1:1), як би підкреслюючи, що його навернення стало не підсумком розвитку світогляду і осмислення, але плодом Божественного втручання, нежданої благодаті Божої. Відтоді, за його словами, усе, що спочатку мало цінність, парадоксально перетворилося на ніщо і сміття (пор. Флп. 3:7-10). Віднині всі його сили були присвячені виключно служінню Ісусу Христу і Його Євангелію. Саме Його існування перетворилося в буття апостола, який прагнув без залишку «для всіх стати усім» (див. 1Кор. 9:22).

Звідси ми отримуємо найважливіший урок: єдине, що потрібне, – зробити серцевиною свого життя Ісуса Христа, з тим щоб наша індивідуальність визначалася головним чином зустріччю, єднанням з Христом і Його Словом. У Його світлі будь-яка інша мета буде відновлена і одночасно очищена від можливих забруднень. Другий фундаментальний урок, запропонований Павлом, – вселенський масштаб його апостольства. Відчуваючи гостроту проблеми проповіді народам, тобто язичникам, про Бога, Який у розіпнутому і воскреслому Ісусі Христі дарував спасіння всім без виключення людям, він присвятив себе сповіщенню Євангелія, тобто Благої Вістки, благодаті, що примиряє людину з Богом, із самим собою і з іншими. З першої хвилини він зрозумів, що ця благодать призначена не лише для юдеїв і певних людей, але має вселенську цінність і стосується всіх, тому що Бог є Бог усіх. У подорожі він відправився з Антиохійської церкви, з Сирії, де вперше Євангеліє було проповідане грекам і де з’явилася власне назва «християни», тобто віруючі в Христа (див. Діян. 11:20,26). Звідти він спочатку відправився на Кіпр, а потім побував у різних частинах Малої Азії (Пісидії, Лікаонії, Галатії) і Європи (Македонії, Греції). Найважливішими пунктами його проповіді сталі міста Ефес, Филипи, Солунь, Коринт і, безумовно, Берея, Афіни і Меліт.

В апостольській діяльності Павло зіткнувся з численними труднощами, але все приймав мужньо з любові до Христа. Сам він згадує про своє служіння: «Був у трудах… у в’язницях і багаторазово при смертітри рази мене били палицями, один раз побивали камінням; три рази розбивався зі мною корабель… багато разів був я у подорожах, у небезпеках на річках, у небезпеках від розбійників, у небезпеках від єдиноплемінників, у небезпеках від язичників, у небезпеках у місті, у небезпеках в пустелі, у небезпеках на морі, у небезпеках між лжебратами, в труді й у виснаженні, часто без сну, в голоді і спразі, часто в постах, на холоді і в наготі. Крім зовнішнього‚ налягають на мене щоденні клопоти, турбота про всі церкви» (2Кор. 11:23-28). В одному уривку з Послання до Римлян (див. 15:24,28) проглядає його рішучість відправитися навіть в Іспанію, до рубежів Заходу, щоб всюди сповіщати Євангеліє в усіх кінцях тодішнього світу. Як не захоплюватися такою людиною? Як не дякувати Господу за дар такого видатного апостола? Очевидно, він не зміг би винести такі складні, іноді безвихідні ситуації, якби не був рухомий усвідомленням абсолютної цінності, у світлі якої будь-які перешкоди здаються переборними. Для Павла, як ми знаємо, такою цінністю був Ісус Христос, про Якого він пише: «Бо любов Христова рухає нами […] щоб ті‚ хто живе‚ вже не для себе жили, але для померлого за них і воскреслого» (2Кор. 5:14-15; пер. по Вульгаті), за нас, за усіх.

Апостол дасть найвище свідоцтво, проливши свою кров у правління імператора Нерона тут, у Римі. Климент Римський, мій попередник на Апостольському Престолі, в останні роки І століття написав про нього наступне: «Павло, унаслідок заздрості, отримав нагороду за терпіння… Будучи проповідником на Сході і Заході, він набув благородну славу за свою віру, оскільки навчив весь світ правді, і доходив до межі Заходу, і мученицькі засвідчив істину перед правителями. Так він переселився зі світу, і перейшов у місце святе, ставши найбільшим зразком терпіння» (Перше послання до Коринтян, 5). Нехай допоможе нам Господь виконати напучення, залишене нам апостолом у Посланнях: «Будьте моїми послідовниками, як і я Христа» (1Кор. 11:1).

Усікновення голови святого Павла, Енріке Сімоне

Загальна аудієнція, 25 жовтня 2006 року, площа Святого Петра

Попередній запис

Іуда Іскаріотський і Матфей

Іудин поцілунок, Джотто Ми завершуємо знайомство з галереєю портретів апостолів, покликаних Самим Ісусом під час Його ... Читати далі

Наступний запис

Павло: Сенс життя – Ісус Христос

Апостол Павло, Валантен де Булонь У попередній катехізичній бесіді я постарався обкреслити основні віхи біографії апостола ... Читати далі