Іуда Іскаріотський і Матфей

Іудин поцілунок, Джотто

Ми завершуємо знайомство з галереєю портретів апостолів, покликаних Самим Ісусом під час Його земного життя, і тут не можна обійти мовчанням того, хто в переліках імен Дванадцяти згадають останнім: Іуда Іскаріотський. Разом з ним ми згадаємо апостола, вибраного замість нього, Матфея.

Само ім’я «Іуда» викликає в християн інстинктивну реакцію відторгнення і засудження. Значення прізвиська Іскаріот суперечливе: найбільш поширене його тлумачення, «людина з Кериофу» пов’язане з назвою його рідного селища, розташованого в околицях Хеврону і двічі згаданого у Священному Писанні (див. Єр. 48:24, Ам. 2:2). Інші тлумачать його як похідне від латинського слова sica – «головоріз, озброєний» кинджалом, – алюзія на злочин. Нарешті, деякі бачать у прізвиську лише транскрипцію єврейсько-арамейського кореня, що означає: «Той, хто повинен був зрадити Його». Це уточнення двічі зустрічається в Четвертому Євангелії: після сповідання віри Петра (див. Ін. 6:71) і після опису помазання Ісусом миром у Вифанії (див. Ін. 12:4). Інші уривки передрікають зраду, кажучи: «Той, хто зраджує Його», наприклад, в оповіданнях про Тайну вечерю, після пророцтва зради (див. Мф. 26:25), і в описі узяття Ісуса під варту (див. Мф. 26:46,48; Ін. 18:2,5). У переліках же імен Дванадцяти зрада згадується як факт, що вже відбувся: «Іуда Іскаріотський, який і зрадив Його», – пише Марко (3:19); Матфей (10:4) і Лука (6:16) прибігають до тих же словосполучень. Зрада як така здійснилася в два етапи: спочатку Іуда замислив зрадити Ісуса і домовився з Його ворогами зробити це за тридцять срібників (див. Мф. 26:14-16), а потім поцілунком видав Учителя в саду (див. Мф. 26:46-50) Гефсиманському. У будь-якому випадку євангелісти підкреслюють, що Іуда був справжнім апостолом з усіма відвідними наслідками: він називається не інакше як «один з дванадцятьох» (Мф. 26:14,47, див. Мк. 14:10,20, Ін. 6:71) або «з числа дванадцятьох» (Лк. 22:3). Більше того, Ісус, двічі звертаючись до апостолів і кажучи про зрадника, називає того «один з вас» (Мф. 26:21, Мф. 14:18, Ін. 6:70; 13:21). Петро ж скаже про Іуду: «Він був зарахований до нас i одержав жереб служіння цього» (Діян. 1:17).

Отже, йдеться про особу, що належить до обраних найближчих супутників і соратників Ісуса. Намагаючись пояснити події, що сталися, ми неминуче стикаємося з двома питаннями. По-перше, навіщо Ісус взагалі вибрав цю людину і довірився їй? Більше того, Іуда був скарбником (див. Ін. 12:6b; 13:29а) і виявився «злодієм» (Ін. 12:6а). Таємниця вибору виявляється ще більш незрозумілою, оскільки Сам Ісус ухвалив йому суворий вирок: «Горе тій людині, якою Син Людський буде зраджений: краще було б не народитися людині тій» (Мф. 26:24). Ще більшою стає загадка, яка його доля у вічності, адже ми знаємо, що Іуда «розкаявшись, повернув тридцять срібників первосвященикам та старійшинам, кажучи: згрішив я, зрадивши кров невинну» (Мф. 27:3-4). Після цього він удавився (див. Мф. 27:5), а тому ми не можемо оцінювати скоєне, покладаючись на безмежно милостивого і праведного Бога.

Друге питання стосується причин Іудиного вчинку: чому він зрадив Ісуса? На цю тему є багато припущень. Одні вважають, що через жадання наживи; інші дотримуються пояснень месіанського порядку: Іуда розчарувався, що в Ісусові плани не входить політичне і військове звільнення Батьківщини. Проте євангельські тексти наполягають на іншому: Іоанн недвозначно каже, що «диявол уже вклав у серце Іуді Симоновому Іскаріотові видати Його» (Ін. 13:2); аналогічно пише Лука: «Увійшов сатана в Іуду, званого Іскаріотом, що був з числа дванадцятьох» (Лк. 22:3). Таким чином, те, що сталося, пояснюється не стільки історичними причинами, скільки особистою відповідальністю Іуди, що став жертвою спокуси Лукавого. У будь-якому випадку Іудина зрада залишається загадкою. Ісус ставився до нього як до друга (див. Мф 26:50), але, закликаючи слідувати шляхом блаженств, не пригнічував волю учня і не перешкоджав спокусі Сатани, шануючи Іудину свободу.

Серце людини може збитися через різні обставини. Єдиний спосіб уникнути цього – відмова від індивідуалістичного, незалежного розуміння, рішення знову і знову вставати на бік Ісуса, приймаючи Його погляд. Ми повинні прагнути день за днем перебувати в повній єдності з Ним. Згадаємо, що навіть Петро не погоджувався з Ісусом, не бажаючи прийняти долю, що чекала Його в Єрусалимі, за що отримав суворий осуд: «Ти думаєш не про те, що Боже, а що людське» (Мк. 8:33)! Петро після свого зречення покаявся, набув прощення і благодаті. Іуда теж розкаявся, але його розкаяння переродилося у відчай і призвело до самогубства. Добре запам’ятаймо слова, наведені наприкінці п’ятого, основного, розділу Статуту святого Бенедикта: «Ніколи не зневірятися в Божественному милосерді». Дійсно, «Бог більший від нашого серця», – каже святий Іоанн (1Ін. 3:20), тому, давайте не забувати дві речі: по-перше, Ісус шанує нашу свободу; по-друге, Ісус чекає, коли ми розкаємося і навернемося, Він багатий милістю і прощенням. Роздумуючи над негативною роллю Іуди, слід поглянути на неї в перспективі того, що Бог зверху направляє хід подій. Зрада призвела до смерті Ісуса, що перетворила жахливу страту в простір рятівної любові і самовіддачі Отцю (див. Гал. 2:20, Еф. 5:2,25). Дієслово «зрадити» – одна з форм грецького слова «передати». Нерідко його суб’єктом виступає саме Бог: Він з любові «видав» Ісуса за всіх нас (див. Рим. 8:32). Бог у Своєму таємничому рятівному задумі приймає невибачний вчинок Іуди як можливість повністю віддати Сина заради спокутування світу.

Апостол Матфей, Сімоне Мартіні

На закінчення ми хотіли б згадати про того, хто після Пасхи був обраний замість зрадника. Єрусалимській церкві були запропоновані два кандидати, з яких обрали за допомогою жеребу: «Йосифа, званого Варсавою, якого прозвали Юстом, та Матфея» (див. Діян. 1:23). Саме останній був обраний Богом і «зарахували його до одинадцятьох апостолів» (Діян. 1:26). Про нього нам відомо тільки, що він був свідком земного життя Ісуса (див. Діян. 1:21-22), залишаючись вірним Йому до кінця, і ця безмежна вірність була винагороджена божественним покликанням зайняти місце Іудине, щоб тим самим відшкодувати збиток, заподіяний зрадою. Звідси ми отримуємо останній урок: хоча в Церкві немало негідних християн і відступників, на кожного з нас покладений обов’язок протиставляти їх злу праведне свідоцтво про Ісуса Христа, нашого Господа і Спасителя.

Загальна аудієнція, 18 жовтня 2006 року, площа Святого Петра

Попередній запис

Симон Кананіт та Іуда Фадей

Симон Кананіт, Пітер Пауль Рубенс Тепер ми поговоримо відразу про двох з дванадцяти апостолів: Симона Кананіта ... Читати далі

Наступний запис

Павло з Тарсу

Навернення Савла на шляху в Дамаск, Ганс Спекарт Ми завершили роздуми про дванадцять апостолів, покликаних Самим ... Читати далі