Наші останні катехізичні бесіди були присвячені особі апостола Іоанна. Спочатку ми, наскільки можливо, познайомилися з його життям. Потім, у другій катехізичній бесіді, поміркували про головну тему його Євангелія і Послань: про милосердя, любов. Сьогодні ми знову звернемося до особи Іоанна, цього разу – як до Пророка Апокаліпсису. Відразу зробимо одне зауваження: якщо ні в Четвертому Євангелії, ні в Посланнях, авторство яких приписується апостолу, він жодного разу не названий по імені, то в Книзі Одкровення ім’я «Іоанн» зустрічається чотири рази (див. 1:1,4,9; 22:8). Очевидно, автор, з одного боку, не мав жодних підстав замовчувати своє ім’я, а з другого – знав, що так перші читачі зможуть точно ідентифікувати його. Проте ми знаємо, що вже в III столітті Р.Х. учені сперечалися, чи дійсно автором книги Апокаліпсис був Іоанн. У будь-якому випадку ми справедливо можемо називати автора «Пророк з острова Патмос», оскільки його доля пов’язана з цим островом в Егейському морі, куди згідно з його автобіографічним свідоцтвом він був засланий «за слово Боже і за свідчення Ісуса Христа» (Одкр. 1:9). Саме на Патмосі Іоанн «був у дусі в день воскресний» (Одкр. 1:10), сподобився незвичайних видінь і почув надприродні одкровення, що немало вплинули на хід історії Церкви і християнську культуру в цілому. Наприклад, завдяки назві його книги – «Апокаліпсис», або «Одкровення», – до вжитку увійшли слова «апокаліпсис, апокаліптичний», під якими, правда, помилково, мають на увазі неминучу катастрофу.
Книгу слід розуміти з урахуванням трагічних подій, пережитих сім’ю Азійськими церквами (Ефеської, Смирнської, Пергамської, Фіатирської, Сардійської, Філадельфійської і Лаодикійської), які, свідчивши про Христа, наприкінці I ст. зіткнулися зі значними труднощами, гоніннями і навіть внутрішніми розбіжностями. Іоанн пише, виявляючи живу пастирську чуйність по відношенню до гнаних християн, перестерігає їх залишатися міцними у вірі і не змішуватися з язичницьким світом, що перевершує їх у силі. Кінець кінцем він поставив перед собою мету розкрити, виходячи із смерті і воскресіння Христових, сенс історії людства. Описуючи перше, засадниче видіння, Іоанн каже про Агнця, ніби заколеного, який при тому стоїть на ногах (див. Одкр. 5:6).
Образ має двояке значення. По-перше, Ісус, хоча і був жорстоко страчений, не впав на землю, а парадоксальним чином міцно стоїть на ногах, оскільки Своїм воскресінням остаточно переміг смерть. По-друге, Ісус, саме тому, що помер і воскрес, віднині повною мірою причетний царственій і рятівній владі Отця. Така головна думка видінь. Ісус, Син Божий, на цій землі – беззахисний Агнець, поранений і убитий. Проте Він перебуває перед престолом Божим і причетний Божественній владі. У Його руках історія світу. Цим пророк каже нам: сподівайтеся на Ісуса, не бійтеся супротивної вам влади, не бійтеся гонінь! Поранений і убитий Агнець переміг! Наслідуйте Агнця-Ісуса, довіртеся Ісусу, слідуйте Його шляхом! Хоча в цьому світі Він – лише безсилий Агнець, насправді Він – Переможець!
В одному з головних видінь Апокаліпсису Агнець відкриває книгу, запечатану сімома печатями, які до Нього ніхто не міг зняти. Іоанн плаче, бо не було нікого, гідного відкрити книгу і прочитати її (див. Одкр. 5:4). Історія залишається загадковою, незбагненною. Ніхто не може зрозуміти її. Можливо, плач Іоанна про таку темну таємницю історії виражає почуття замішання Азійських церков, збентежених мовчанням Бога в період гонінь, які вони тоді зазнавали. У цьому замішанні прекрасно відбивається і наше замішання перед лицем величезних труднощів, нерозуміння і ворожості, від яких Церква сьогодні страждає в певних регіонах світу. Цих страждань Церква, безумовно, не заслужила, так само як і Сам Ісус не заслужив страти. Проте вони показують, що людина, поступившись натиску зла, озлобляється, Бог же зверху направляє хід подій. Тому лише заколений Агнець може відкрити запечатану книгу і оголосити написане в ній, розкрити сенс історії, що досить часто виглядає абсурдним. Лише Він може витягнути з неї вказівки і настанови, важливі для життя християн, яким Його перемога над смертю сповіщає і провіщає перемогу, яку, безумовно, досягнуть і вони у свою чергу. Щоб утішити їх, Іоанн користується глибоко символічною, образною мовою.
У центрі видінь Апокаліпсису стоїть символічний образ Жони, що народжує Сина, доповнений образом дракона, скинутого з небес, але як і раніше дуже сильного. Жона символізує Марію, Мати Визволителя, але одночасно – і всю Церкву, народ Божий усіх часів, – Церква, яка у всі часи у великих муках, знову і знову народжує Христа. І їй незмінно погрожує дракон. Вона здається беззахисною, слабкою. Але хоча дракон погрожує їй і переслідує її, вона знаходиться під покровом розради Божої. І все-таки перемагає Жона, а не дракон. От велике пророцтво книги, що дарує нам сподівання! Жона, що страждає в історії, – це гнана Церква, яка наприкінці з’являється прекрасною Нареченою, образом нового Єрусалиму, де більше немає ні сліз, ні ридань. Це символ преображеного нового світу, світло якого – Сам Бог, а світильник – Агнець.
От чому «Апокаліпсис» Іоанна, хоча і сповнений описами страждань, мук і ридань – похмурий хід історії, – проте пронизаний численними славослів’ями, що являють свого роду світлий хід історії. Так, наприклад, ми читаємо в ньому про безліч праведників, що співають і вигукують: «Алилуя! бо воцарився Господь Бог Вседержитель. Радіймо і звеселімось, і воздаймо Йому славу; бо настав шлюб Агнця, і жона Його приготувала себе» (Одкр. 19:6-7). Тут ми стикаємося з типовим християнським парадоксом: страждання розуміється не як останнє слово, а як перехід до щастя, і навіть воно саме вже таємничим чином пройняте радістю, що виникає з надії. Саме тому Іоанн, пророк з острова Патмос, може завершити книгу останнім закликом, в якому пульсує трепетна надія: «Так, гряди, Господи Ісусе!» (Одкр. 22:20). Це одна з головних молитов християнства, що зароджувалося, повторювана і святим Павлом арамейською: «Marana tha» (див. 1Кор. 16:22). У цієї молитви «Гряди, Господи» багато вимірів. Передусім вона, природно, виражає надію на остаточну перемогу Господа, очікування нового Єрусалиму і пришестя Господнє, що преображає світ. Але одночасно це і євхаристійна молитва: «Прийди, Господи, зараз!» І Ісус приходить, передуючи Своєму остаточному пришестю. Тому ми з радістю кажемо: «Прийди зараз і прийди остаточно!» У цієї молитви є ще і третє значення: «Ти вже прийшов, Господи! Ми твердо знаємо, що Ти серед нас. Ми з радістю відчули це. Але прийди ж остаточно!» Молитимемося і ми разом зі святим Павлом, зі святим пророком з острова Патмос, з християнством, що народжується: «Прийди, Ісусе! Прийди і преобрази світ! Прийди вже сьогодні і нехай переможе мир!» Амінь!
Загальна аудієнція, 23 серпня 2006 року, Зал Павла VI
