Ми повертаємося до щотижневих катехізичних бесід, початих цієї весни. В останній, п’ятнадцять днів тому, ми говорили про Петра, першого з апостолів; сьогодні ми хотіли б повернутися до цієї видатної і важливої особистості в історії Церкви. Євангеліст Іоанн, оповідаючи про першу зустріч Ісуса і Симона, брата Андрія, зауважує винятковий факт. «Ісус же, поглянувши на нього, сказав: ти – Симон, син Іони; ти наречешся Кифа, що означає камінь [Петро]» (Ін.1:42). Ісус нечасто міняв імена учнів. Виключення складає прозвання «сини Громові», дане при конкретних обставинах синам Зеведеєвим (див. Мк. 3:17), згадується лише один раз. Він ніколи нікому з учнів не давав нового імені. Нікому – окрім Симона, якого нарік Кіфа; це ім’я пізніше було перекладене грецькою як Petros, а латинню – Petrus. Воно перекладене саме тому, що це не просто ім’я, а «доручення», яке Petrus через нього отримав від Господа. Нове ім’я, Petrus, неодноразово буде згадане в Євангеліях і врешті-решт замінить первинне ім’я Симон.
Враховуючи, що в Старому Завіті зміна імені, як правило, передувала покладанню якоїсь місії (див. Бут 17:5; 32:28 нас., т.д.), ця подія набуває особливого значення. Дійсно, на те, що Христу було угодне по-особливому виділити Петра в Колегії апостолів, вказують численні ознаки: в Капернаумі Учитель зупиняється в будинку Петра (Мк. 1:29); коли натовп тіснить Його на березі Генісаретського озера, з двох пришвартованих там човнів Ісус вибрав Симонів (Лк. 5:3); в особливих випадках, коли Ісус дозволяє супроводжувати Себе лише трьом учням, Петро завжди згадується першим: так було і при воскресінні дочки Іаїра (див. Мк. 5:37, Лк. 8:51), і при Преображенні (див. Мк. 9:2, Мф. 17:1, Лк. 9:28) і, нарешті, при агонії в саду (див. Мк. 14:33, Мф. 26:37) Гефсиманському. Саме до Петра звертаються збирачі податків на Храм, і Учитель платить лише за Себе і за нього (див. Мф. 17:24-27). На Тайній вечері Він омив ноги спочатку Петру, а потім – іншим (див. Ін. 13:6), і лише про Петра, про те, щоб не ослабла його віра і він зміг утвердити інших учнів, молився Ісус (див. Лк. 22:30-31).
Сам Петро усвідомлює своє виняткове місце: часто він від імені інших просить пояснити якусь непросту притчу (Мф. 15:15), точне значення тієї чи іншої заповіді (Мф. 18:21) і обіцянку нагороди (Мф. 19:27). Саме він, кажучи за інших, допомагає здолати замішання. Так, коли Ісус, засмучений тим, що натовп не розуміє сенс Його бесіди про «хліб життя», запитує: «Чи не хочете відійти і ви?» – Петро безапеляційно відповідає: «Господи, до кого нам іти? Ти маєш слова життя вічного» (див. Ін. 6:66-69). Таке ж рішуче і сповідання віри, що прозвучало з його вуст знову від імені Дванадцяти біля Кесарії Филиппової. Ісусу, Який запитав: «А ви за кого Мене вважаєте?» – Петро відповідає: «Ти є Христос, Син Бога Живого» (Мф. 16:15-16). У відповідь Ісус раз і назавжди дає урочисте визначення ролі Петра в Церкві: «Я кажу тобі: ти Петро, тобто “камінь”, і на цьому камені Я збудую Церкву Мою… і дам тобі ключі Царства Небесного; і що зв’яжеш на землі, те буде зв’язане на небесах, і що розв’яжеш на землі, те буде розв’язане на небесах» (Мф. 16:18-19). Ісус використовує три очевидні по собі метафори: Петро стане кам’яною основою, на якій буде зведено будівлю Церкви; він отримає ключі Царства Небесного, щоб зачиняти його або, навпаки, відмикати тому, кого визнає праведником; нарешті, він зможе в’язати і розв’язувати, тобто зможе забороняти або встановлювати те, що визнає за необхідне для життя Церкви, яке є і залишається Церквою Христовою. Так, Церква назавжди буде Церквою Христовою, а не Петра. Так, за допомогою красномовних образів передано явище, яке надалі дістане назву «Першість юрисдикції».
Перевагу, навмисно передану Ісусом Петру, ми бачимо і після Його Пасхи: Ісус велів жінкам повідомити про Своє воскресіння спочатку Петру, а потім – іншим апостолам (див. Мк. 16:7); до нього і до Іоанна поспішає Магдалина з новиною про те, що камінь відвалений від входу в печеру (див. Ін. 20:2), а коли учні удвох прибігли до порожньої гробниці, Іоанн дає Петру увійти першим (див. Ін. 20:4-6); Петро першим з апостолів став свідком явлення Воскреслого (див. Лк. 24:34, 1Кор. 15:5). Його роль і далі рішуче підкреслюється (див. Ін. 20:3-10), що означає безперервність його переваги серед апостолів і його переваги в общині, що народилася завдяки пасхальним подіям, як підтверджує Книга Діянь Святих Апостолів (див. 1:15-26; 2:14-40; 3:12-26; 4:8-12; 5:1-11, 29; 8:14-17; 10; т.д.). Його вчинки вважаються такими значущими, що за ним увесь час спостерігають і навіть критикують (див. Діян. 11:1-18, Гал. 2:1-10). Петро керував ходом Єрусалимського Собору (див. Діян. 15 і Гал. 2:1-10), сам Павло визнає його першість саме завдяки його свідоцтву про істинну віру на Соборі (див. 1Кор. 15:5, Гал. 1:18; 2:7 нас., т.д.). Далі, той факт, що різні ключові уривки, що стосуються Петра, можна вписати в контекст Тайної вечері, на якій Христос доручає Петру служіння утвердити братів у вірі (див. Лк. 22:31 нас.), показує, що для Церкви, що народжувалася із спогаду Пасхи в Євхаристії, служіння, доручене Петру, стає одним із складових.
Першість Петра в контексті Тайної вечері, у момент встановлення Євхаристії, Пасхи Господньої, також вказує на головний сенс цієї Першості: Петро у всі часи повинен залишатися хранителем єдності з Христом; повинен вести до єднання з Христом; повинен піклуватися про те, щоб мережа не розірвалася і вселенська єдність не була втрачена. Лише разом ми можемо бути з Христом, Який є Господь усіх. Тому обов’язок Петра – милістю Христовою забезпечувати єдність з Христом, ведучи до реалізації цієї милості в повсякденному житті. Молитимемося про те, щоб Першість Петрова, доручена немічним людям, завжди здійснювалася відповідно до первинного задуму, угодного Господові, і щоб брати, які доки не перебувають у повному єднанні з нами, визнали його істинне значення.
Загальна аудієнція, 7 червня 2006 року, площа Святого Петра
