Петро – апостол

Паси вівці мої, Рафаель Санті

У нинішніх катехізичних бесідах ми роздумуємо про Церкву. Ми сказали, що Церква живе в людях, тому минулого разу стали роздумувати про особу апостолів, почавши зі святого Петра. Ми розглянули два вирішальні етапи його життя: покликання на березі озера Галилейського і сповідання віри: «Ти Христос, Месія». Сповідання доки, як ми зауважили, поверхневе, первинне, але проте відкрите. Святий Петро ступає на шлях служіння. Тому в цьому першому сповіданні, як у сім’ї, вже міститься майбутня віра Церкви. Сьогодні ми хотіли б розглянути дві інших важливих події життя святого Петра: множення хлібів – ми щойно чули в прочитаному уривку Господнє запитання і відповідь Петра, – і заклик Господній до Петра бути пастирем Вселенської Церкви.

Почнемо з опису множення хлібів. Отже, народ кілька годин слухає розмови Господа. Нарешті, Ісус каже: «Люди втомилися, зголодніли, ми повинні нагодувати їх». Апостоли не розуміють: «Але як?» Андрій, брат Петра, звертає увагу Ісуса на хлопчика, у якого із собою були п’ять хлібів і дві риби. Але що це для такої кількості людей, думають апостоли. Проте Господь велів усадити людей і роздати ці п’ять хлібів і дві риби. І всі наїлися. Більше того, Господь велів апостолам, зокрема Петру, зібрати залишки, і вони набрали дванадцять кошиків хліба (див. Ін. 6:12-13). Народ, бачачи диво, яке здається йому такою довгожданою новою «манною», даром хліба з небес, хоче зробити Учителя своїм повелителем. Але Ісус не погоджується і віддаляється на гору молитися наодинці. Через день Ісус на високому березі озера, у синагозі Капернаумській, явив диво – це знамення не володарювання над Ізраїлем і світської влади, як сподівався натовп, а самопожертвування: «Хліб же, який Я дам, є Плоть Моя, яку Я віддам за життя світу» (Ін. 6:51). Ісус сповіщає хрест і разом з хрестом – істинне множення хлібів, євхаристійних хлібів, абсолютно нове володарювання, що суперечить сподіванням народу.

Зрозуміло, що ці слова Учителя, Який не бажає день за днем множити хліби і дати Ізраїлю владу над цим світом, для народу виявилися важкими, навіть неприйнятними. «Дати нам Плоть Свою їсти?»: що це означає? Слова Ісуса в цей момент здаються неприйнятними і учням. Ця бесіда «важка» і для нашого серця, нашого сприйняття, оскільки випробовує нашу віру (див. Ін. 6:60). Багато учнів відійшли. Їм потрібен був той, хто по-справжньому відновив би Ізраїль, його народ, а не той, хто каже: «Я віддаю Свою плоть». Можна уявити, що Ісусові слова здалися непростими і Петру, який у Кесарії Филиповій опирається пророцтву про хрест. Проте, коли Ісус запитав у Дванадцяти: «Чи не хочете відійти і ви?» – Петро, спрямований Святим Духом, відповідає в благородному сердечному пориві. Від імені усіх він прорікає безсмертні слова, що стали і нашими: «Господи, до кого нам іти? Ти маєш слова життя вічного, і ми увірували і пізнали, що Ти Христос, Син Бога Живого» (див. Ін 6:66-69).

Тут, як у Кесарії, своїми словами Петро поклав початок сповіданню христологічної віри Церкви, став «вустами» інших апостолів і нас, віруючих усіх часів. Проте це не означає, що він вже зрозумів таємницю Христову в усій її глибині. Йдеться про віру початкову, що розвивається; істинної повноти вона досягне лише завдяки досвіду, набутому під час пасхальних подій. Проте його віра вже відкрита для великих реалій саме тому, що він вірить не в щось, а в Когось: у Нього, у Христа. Так і нашу віру поки ще можна назвати початковою, ми повинні здійснити ще довгий шлях. Але головне, щоб віра була відкритою, і ми дозволили Ісусові направляти нас, оскільки Він не просто знає Шлях, а Сам є Шлях.

Благородний порив Петра, проте, не захищає його від небезпек, обумовлених людською слабкістю. Врешті-решт, і нам за досвідом нашого життя це знайоме. Петро пішов за Ісусом у пориві, пройшов випробування віри, віддав себе Йому. І от настає момент, коли він у страху відступає і падає: зраджує Учителя (див. Мк. 14:66-72). Школа віри – не тріумфальний марш, а шлях, усіяний стражданнями і любов’ю, випробуваннями на вірність, яку треба оновлювати щодня. Петро, що обіцяв абсолютну вірність, пізнав гіркоту і приниження зречення: гордівник, набивши шишки, вчиться упокорюванню. Петро мав навчитися бути слабким і потребуючим прощення. Маска остаточно зірвана, він дізнається правду про своє серце, слабке серце віруючого грішника, і вибухає полегшуючим плачем покаяння. Проливши сльози, він приготувався до своєї місії.

Одного разу весняним ранком цю місію на нього покладе воскреслий Ісус. Зустріч станеться на березі Тиверіадського озера. Євангеліст Іоанн передає нам бесіду Ісуса і Петра, підкреслюючи дуже виразну гру слів. Грецьке дієслово filéo означає дружню любов, ніжну, але не всеосяжну, а от дієслово agapao означає: любити без залишку, цілком і безумовно. Ісус запитує Петра перший раз: «Симоне… Чи любиш ти Мене (agapas-me)» такою, досконалою і безумовною, любов’ю (див. Ін. 21:15)? Раніше, коли йому був незнайомий досвід зради, апостол, звичайно, відповів би: «Так, я люблю Тебе (agapô-se) безумовно». Тепер же, скуштувавши гірку печаль невірності, трагедії своєї слабкості, він упокорено відповідає: «Господи! я люблю Тебе (filô-se)», тобто «люблю Тебе убогою любов’ю, доступній людині». Христос наполягає: «Симоне, чи любиш ти Мене абсолютною, угодною Мені любов’ю?» Петро повторює відповідь, сповнену упокореною людською любов’ю: «Kyrie, filô-se» – «Господи, люблю Тебе, як можу». Утретє Ісус каже Симону тільки: «Fileis-me?», «любиш Мене?» Симон розуміє, що Ісусу достатньо його слабкої любові, на яку він тільки і здатен, проте він засмутився, що Господь мусить так казати. І тоді він відповідає: «Господи! Ти все знаєш: Ти знаєш, що я люблю Тебе (filô-se)». Це означає, що Ісус більше порівнявся з Петром, ніж Петро з Ісусом! Саме таке божественне зрівнювання повинне було вселити надію учневі, що страждав від почуття власної невірності. Звідси народжується сподівання, завдяки якому він зміг йти за Господом до самого кінця: «Це Він сказав, щоб зрозуміли, якою смертю Петро прославить Бога. І, сказавши це, говорить йому: йди за Мною» (Ін.21:19).

З того дня Петро «йшов» за Учителем, ясно усвідомлюючи свою тлінність; проте це почуття не пригнічувало його. Адже він знав: Воскреслий поряд з ним і на Нього можна покластися. Через болючий досвід зречення і сльози покаяння Петро, відмовившись від наївного ентузіазму першого етапу слідування, зміг довіритися Ісусові, Який зглянувся до його убогої можливості любити. Тим самим Він вказує і нам шлях, незважаючи на нашу неміч. Ми знаємо, що Ісус зглянувся до нашої слабкості. Ми йдемо за Ним у нашій убогій можливості любити і знаємо: Ісус благий і Він приймає нас. Петро пройшов довгий шлях і став надійним свідком, «каменем» Церкви, оскільки був завжди відкритий дії Ісусового Духа. Сам Петро назве себе «свідок страждань Христових‚ і співучасник слави, що має відкритися» (1Пет. 5:1). Він напише ці слова вже в старості, наблизившись до заходу життя, яке завершиться мучеництвом. Тоді він зможе описати істинну радість і показати, звідки її можна почерпнути: джерело – Христос, в Якого ми віримо і Якого любимо своєю слабкою, але щирою вірою, незважаючи на нашу тлінність. Тому він напише християнам своєї общини, адресувавши ці слова і нам: «[Христа], не бачивши, любите, i в Якого віруєте, хоч донині не бачили, і радієте радістю невимовною і преславною, досягаючи, нарешті, вірою вашою спасіння душ» (1Пет. 1:8-9).

Загальна аудієнція, 24 травня 2006 року, площа Святого Петра

Попередній запис

Петро – рибалка

Чудовий улов, Рафаель Санті У новому циклі катехізичних бесід ми передусім намагалися краще зрозуміти, що таке ... Читати далі

Наступний запис

Петро: скеля, на якій Христос заснував Церкву

Ми повертаємося до щотижневих катехізичних бесід, початих цієї весни. В останній, п'ятнадцять днів тому, ми говорили про Петра, першого з ... Читати далі