Апостольська спадкоємність

Посвячення дванадцяти апостолів, Джеймс Тіссо

На двох попередніх аудієнціях ми роздумували над тим, що таке Передання Церкви, і побачили, що це – постійна присутність слова і життя Ісуса в Його народі. Проте для «присутності» слова потрібна людина, свідок. Так народжується взаємність: з одного боку, слово потребує людини, а з другого – людина, свідок, пов’язана із словом, яке їй передане і яке прорекла не вона. Така взаємність змісту – слова Божого, життя Господнього – і людини, яка передає його далі, є відмінною рисою структури Церкви, і сьогодні ми хотіли б поміркувати над цим особистим аспектом Церкви.

Господь почав служіння, скликавши, як ми бачили, Дванадцять, що стали прообразом майбутнього народу Божого. Зберігаючи вірність дорученню, отриманому від Господа, після Його Вознесіння апостоли насамперед вибрали Матфея замість Іуди, щоб їх знову було дванадцять (див. Діян. 1:15-26), тобто поступово почали залучати інших до виконання покладених на них обов’язків з тим, щоб тривало їх служіння. Сам Воскреслий призвав Павла (див. Гал 1:1), проте Павло, хоча Господь і назвав його апостолом, звіряє своє Євангеліє з Євангелієм Дванадцяти (див. там же 1:18), намагається передати іншим те, що отримав сам (пор. 1Кор. 11:23; 15:3-4), і при розподілі місіонерських доручень разом з іншими, наприклад з Варнавою, приєднується до апостолів (див. Гал 2:9). Як на початку буття апостолам належить покликання і відправлення Воскреслим на місію, так наступне покликання і відправлення на місію інших здійсниться силою Духа через того, хто вже поставлений в апостольське служіння. Такий шлях збереження цього служіння, яке пізніше християни другого покоління назвуть єпископським, episcope.

Напевно, корисно коротко пояснити значення слова «єпископ». Це слово утворене від грецького episcopos і означає той, хто наглядає, дивиться серцем. Так сам святий Петро у своєму Першому посланні називає Господа Ісуса «Пастирем і Охоронцем душ ваших» (див. 2:25). Відповідно до цього титулу Господа, Який є перший Єпископ, Охоронець і Пастир душ, наступники апостолів називаються єпископи (episcopoi). Їм доручений обов’язок episcope, наглядати. Ця певна функція єпископа поступово розвиватиметься порівняно з витоками, доки не набуде форми, про яку недвозначно вже на початку II століття свідчив Ігнатій Антиохійській (див. до Магнезійців, 6, 1: РG 5,668), – трьох ступенів священства: єпископство, пресвітерства, дияконата. Цей розвиток спрямовувався Духом Божим, Який допомагає Церкві в розпізнаванні справжніх форм апостольської спадкоємності, що все більше виділялися з різноманіття харизматичного досвіду і служінь, що існували в первинній общині.

Так, спадкоємність в єпископському служінні з’являється як безперервність апостольського служіння, гарантія збереження апостольського Передання, слова і життя, доручених нам Господом. Зв’язок Колегії єпископів і первинної общини апостолів розуміється передусім як історична послідовність. Як ми бачили, до Дванадцяти спочатку приєднався Матфей, потім – Павло, Варнава, інші, і так було до тих пір, поки не сформувалося в другому і третьому поколінні християн єпископське служіння. Отже, спадкоємність утілюється в цьому історичному ланцюжку. У нерозривності спадкоємності полягає запорука збереження в церковній общині апостольського Зібрання, скликаного Самим Христом. Але цю спадкоємність, яку ми бачимо спочатку в історичній послідовності служителів, також треба розуміти в духовному сенсі, оскільки апостольська спадкоємність у служінні розуміється як особливий простір дії і передачі Святого Духа. Очевидний відгомін цих переконань ми зустрічаємо, наприклад, у наступних словах Іринія Ліонського (друга половина II століття): «Усі охочі бачити істину, можуть у всякій церкві узнати передання апостолів, відкрите у всьому світі; і ми можемо перерахувати єпископів, поставлених апостолами в церквах, і наступників їх до нас… Бо вони (апостоли) хотіли, щоб були досконалі і бездоганні в усьому ті, кого залишали своїми наступниками і кому передавали своє місце учительства, оскільки від їх правильних дій повинна бути велика користь, а від падіння їх – найбільше нещастя» (Проти єресей, III, 3, 1: PG 7, 848).

Далі Іриній, називаючи процес апостольської спадкоємності запорукою дотримання слова Господнього, зупиняється на «найбільшій, прадавній і усім відомій церкві, заснованій і влаштованій у Римі двома славнішими апостолами Петром і Павлом», підкреслюючи Передання віри, яке в ній від апостолів через спадкоємство єпископів дійшло і до нас. Таким чином, і для Іринія, і для Вселенської Церкви спадкоємство єпископів Римської церкви служить знаменням, критерієм і запорукою безперервності передачі апостольської віри: «З цією Церквою, за її переважною важливістю (propter potiorem principalitatem), узгоджується всяка церква, тобто [розсіяні] всюди віруючі, оскільки в ній апостольське передання завжди зберігалося…» (ibid., III, 3, 2: PG 7, 848). Отже, апостольська спадкоємність – перевіряється спілкуванням з Римською церквою, – ця умова перебування окремих церков у Переданні загальної апостольської віри, яке цим руслом зуміло від самих витоків досягти нас: «У такому порядку і в такому спадкоємстві церковне передання від Апостолів і проповідь істини дійшли до нас. І це служить найповнішим доказом, що одна і та ж життєдайна віра зберігалася в Церкві від Апостолів донині і передана в істинному вигляді» (ibid., III, 3,3: PG 7, 851).

За свідченнями древньої Церкви, апостольність церковної єдності полягає у вірності апостольському вченню і практиці, через які забезпечується історичний і духовний зв’язок Церкви з Христом. Апостольська спадкоємність єпископського служіння – це шлях, що гарантує вірну передачу апостольського свідоцтва. Те, що являли собою апостоли в єдності з Господом Ісусом і початковою Церквою, аналогічним чином являють собою службова спадкоємність у зв’язку початкової Церкви з Церквою сьогоднішньою. Це не проста матеріальна послідовність; швидше це історичний засіб, яким користується Святий Дух, щоб через тих, хто поставлений у служіння покладанням рук і молитвою єпископів, була явлена присутність Господа Ісуса, Голови народу. Сам Христос приходить до нас через апостольську спадкоємність: саме Він говорить з нами словами апостолів та їх наступників; саме Він діє їх руками в таїнствах; Він звертає до нас Свій погляд в їх погляді і допомагає нам відчути себе любимими, прийнятими в серце Боже. І сьогодні, як спочатку, Сам Христос є істинний Пастир і Охоронець наших душ, і ми йдемо за Ним з великою довірою, з вдячністю і радістю.

Загальна аудієнція, 10 травня 2006 року, площа Святого Петра

Попередній запис

Апостольське передання

У цих катехізичних бесідах ми намагаємося зрозуміти, що таке Церква. Минулого разу ми роздумували над темою Апостольського Передання. Ми побачили, ... Читати далі

Наступний запис

Петро – рибалка

Чудовий улов, Рафаель Санті У новому циклі катехізичних бесід ми передусім намагалися краще зрозуміти, що таке ... Читати далі