Хіба патріотизм поганий?

Нещодавно я дійшов висновку, що добро і зло нерідко вельми подібні зовні, і що з ними як із пшеницею та куколем: тільки в час дозрівання бачиш різницю.

Візьмемо для прикладу Варавву. Ким він був? Звичайнісіньким собі злочинцем, чи, може, кимсь іншим? Його роль у процесі Господа Ісуса не така важлива, як, наприклад, роль Петра чи Юди; ба більше – вона пасивна. І тим не менше ця постать говорить нам щось дуже важливе про те, чому Господа було засуджено на смерть.

У Матфея написано: «На свято ж Пасхи правитель мав звичай відпускати народові одного в’язня, якого хотіли. Був тоді у них відомий в’язень, званий Вараввою. Отже, коли вони зібралися, Пилат сказав їм: кого хочете, щоб я відпустив вам – Варавву чи Ісуса, названого Христом?» (Мф. 27:15-17).

Відповідь натовпу: «Тоді знову закричали всі, кажучи: не Його, а Варавву. Варавва ж був розбійник» (Ін. 18:40).

«Розбійник» – це визначення може нас заплутати. Бо грецьке слово, використане в тексті, – lestes. Це слово можна перекласти як «підбурювач» або й безпосередньо «бойовик руху опору». В іншому перекладі Біблія називає його «бандитом». Слово загалом непогане – наприклад, якщо взяти його в контексті ІІ Світової війни. Німці називали партизанів на окупованих територіях саме так: «Bandіten». Так, Варавва був «бандитом» – народним героєм, який боровся проти ненависного окупаційного режиму. Саме його Пілат представив людові як альтернативу Ісусові. Зіставлення Ісуса і Варавви означає протиставлення двох концепцій месіанізму.

Вітторіо Мессорі у книжці «Страждав при Понтії Пілаті?» пише: «Оріген, стародавній християнський письменник, повідомляє нам, що аж до його часів (тобто до середини ІІІ століття) багато рукописів Євангелія містили повне ім’я «бандита»: Ісус Варавва. Потім же настало “очищення”, з яким погоджується й сам Оріген, і ім’я Ісус було усунуто; і все одно ми ще маємо достовірні рукописи, які наводять це ім’я, що створює клопоти».

«Варавва» – прізвисько, яке означає «син отця». Беручи цю інформацію до уваги, можемо переформулювати Пілатове запитання: «Кого хочете, щоб я звільнив: Ісуса, званого Сином Отця, чи Ісуса, званого Месією?»

Чому натовп вибрав Варавву? Бо ті люди були патріотами. У Євангелії читаємо, що їх підбурили фарисеї. Однак перш ніж перейдемо до фарисеїв і священиків, затримаймося на хвилинку тут. Це запитання, поставлене Пілатом згромадженому натовпові, означає, що в ту мить йшлося не про вибір добра чи зла, а радше про вибір поміж двома видами добра. Інакше кажучи, натовп не мав вибору поміж кимсь неповинним, білим і чистим, і злочинцем, брудним і чорним. Нам навіть невідомо, що саме знали ці люди з натовпу про Господа Ісуса. Але це точно не було те знання, що ми його маємо сьогодні. У найкращому разі йшлося про вибір поміж чудотворцем, мандрівним проповідником, який навчав морально поводитися і ставити Бога на перше місце, – і тим, хто був патріотом, готовим до збройної боротьби з ворогом Батьківщини. Поставмо себе у становище людей на подвір’ї Пілата. Кого б вибрали ми? Того, хто говорить про любов Божу і моральні правила, чи борця, який виступає проти ворога, наражаючи себе на небезпеку?

Йдемо далі. Сказано, що натовп був під’юджуваний первосвящениками і старшими. Але це було неважко. Досить було, щоб ті покликалися на почуття любові до Батьківщини й Храму, і на ненависть до окупантів.

Здається, що і Юда видав свого Вчителя з того само приводу: був патріотом. Він любив свій народ, прагнув незалежності для нього. Правдоподібно, належав до прихильників зелотів, політичних ревнителів, які зі зброєю в руках боролися за свободу Ізраїля. На це, імовірно, вказує його прізвисько «Іскаріот». Однак незалежно від значення його другого імені, скидається на те, що мотиви зради були політичні. Принаймні я це так бачу. Чому? Бо важко прийняти, що Юда зробив це за 30 срібняків. Юда був жадібний до грошей, він крав, але якби він видавав свого Вчителя заради грошей, то виторгував би собі набагато більшу суму. Однак оскільки він погодився на таку незначну квоту, то, гадаю, можна вбачати в цьому інакші мотиви, ніж фінансові. Як на мене, Юда вирішив видати свого Вчителя не тому, що хотів Його усунути, але власне через те, що розчарувався в Ньому як у Месії політичному, який мав шанс підняти народ Ізраїля проти римлян. Юда хотів «примусити» Ісуса діяти, вважаючи, що той проявить Себе, потрапивши до рук первосвящеників. Однак коли побачив, що ті засудили Ісуса і видали його Пілатові, то зрозумів, що його вчинок приніс геть незапланований наслідок. Він шкодував про зроблене, але то був усе одно «політичний» жаль – гіркота перед лицем подій, які пішли не в той бік.

Повернімося до фарисеїв і первосвящеників. Ми згадали, що вони підбурили натовп вимагати звільнення Варавви. Які були їхні мотиви? Як випливає з Євангелія від Івана, – політичні вкупі з релігійними. Читаємо, що по воскресінні Лазаря «деякі з них пішли до фарисеїв і сказали їм, що зробив Ісус. Тоді первосвященики й фарисеї зібрали раду і говорили: що нам робити? Цей Чоловік багато чудес творить. Якщо залишимо Його так, то всі увірують у Нього, і прийдуть римляни і заволодіють містом нашим і народом» (Ін. 11:46-48).

Підсумовуючи: так само як фарисеї та первосвященики, народ вибрав Варавву з політично-релігійних причин. Чи це означає, що патріотизм є чимось поганим? Ні, цього я не хочу сказати. Любов до Батьківщини – справа свята. Ми повинні бути патріотами, любити свою Вітчизну, навіть і до готовності віддати за неї життя перед лицем імперської загрози. Любов до Батьківщини стала би гріхом тільки тоді, якби зайняла місце любові до Бога. А саме так сталося у процесі Господа Ісуса.

Це – Чоловік!, Антоніо Чізері

Любов до Вітчизни аналогічна любові до батьків: вона свята. Ця остання навіть є предметом п’ятої Заповіді Божої: шануй батька твого і матір твою. З цією заповіддю пов’язана обітниця: і будеш довго жити. Однак же Господь Ісус мовить у Євангелії: «Хто любить батька чи матір більше, ніж Мене, недостойний Мене; і хто любить сина чи дочку більше, ніж Мене, недостойний Мене» (Мф. 10:37).

Ми повинні любити батьків так само, як повинні любити Вітчизну і самих себе; а проте хто любить Вітчизну, батьків чи себе більше, ніж Бога, – той грішить. І якщо будь-яка інша любов більша за любов до Бога, то вона зрештою приносить знищення інших і себе.

Процес Господа Ісуса – це «клінічний приклад» такої ситуації. Юда, який любив батьківщину більше, ніж Бога, сам стягнув на себе кару і сам її наклав на своє життя. Анна і Каяфа перестали бути первосвящениками, коли Пілат впав у немилість кесаря й був усунутий від правління. Це сталося усього за кілька років по смерті Христа. А остаточний акт – принаймні, у земній перспективі – відбувся 40 роками пізніше. Під час юдейської пасхи 66 року вибухнуло повстання проти римлян. Як знаємо, кожен віруючий юдей був зобов’язаний тричі на рік предстати перед Богом, а хто жив далі – мінімум раз на рік, під час пасхальних свят. Отже, за приблизними підрахунками, у Єрусалимі зібралося близько 1.200.000 юдеїв. Йосиф Флавій, юдей зі священицького роду, народжений у Єрусалимі, врятувався як один із 97 тисяч полонених. У своїй «Юдейській війні» він написав: «Весь народ був замкнений у попередньому ув’язненні, а війна вхопила у свої кігті місто, переповнене мешканцями. І було так, що число жертв виявилося вищим від числа загиблих від будь-якої різні, влаштованої Божою або людською рукою». Загинуло близько 1.100.000 юдеїв. Флавій пише про жахіття, але чи не найбільшим із них були матері, які вбивали й пожирали власних немовлят. Єрусалимський Храм – разом із юдейським священством і щоденним складенням жертв – перестав існувати. Єрусалим був знищений так, що важко було сказати, що там колись було місто. Окрім невеликої решти, весь народ юдейський був винищений. Настав кінець того, що первосвященики з фарисеями так прагнули зберегти.

Маємо справу з двома баченнями, тобто двома способами дії. Господь Ісус каже: «Бо прийдуть на тебе дні, і вороги твої оточать тебе валом, і візьмуть в облогу тебе, і стиснуть тебе звідусіль. І зруйнують тебе, і поб’ють дітей твоїх у тобі, і не залишать у тобі каменя на камені, бо ти не зрозуміло часу відвідин твоїх» (Лк. 19:43-44). Здається, Господь каже: якби Єрусалим розпізнав час відвідання і прийняв Мене – не був би зруйнований.

Проти цих слів стоять інші, сказані первосвящениками й фарисеями: «Якщо залишимо Його так, то всі увірують у Нього, тож нагрянуть римляни, місто наше знищать та й народ наш». Програма принципово інша. Історія показала, наскільки помилковими були їхні розрахунки.

А й чи самі учні Христа правильно розуміли Його місію? Ні, вони так само вважали Його радше за політичного месію: «Ми ж сподівалися, що Він є Той, Хто має визволити Ізраїль» (Лк. 24:21). Учні Христа відрізнялися не тим, що мали правильне бачення Його місії та особистості, а єдино лише тим, що дозволили Йому підправити їхнє помилкове розуміння. Це також шанс і виклик для нас самих, щоб, люблячи вітчизну, батьків, ближніх і себе, ми більше цього любили Бога, тобто Його – з усіх сил, усім серцем, всім своїм єством, а себе та інших – у Ньому і з огляду на Нього.

За матеріалами сайту Credo

Попередній запис

Ті, що шукають батьківщини

Переселення Авраама, Гюстав Доре "Вірою Авраам скорився поклику йти в країну, яку мав одержати у спадок, ... Читати далі