Дивні… дивні ці закордонні люде. Де б напекти на свята смашних страв, покликати якнайбільш гостей – а вони лише миють, чистять та вивітрюють. Ох! як я ненавиджу оте вічне «вітрання»…
Своїм звичаєм, що витворився вже на еміграції, старенька пані Захарянц говорила вголос сама до себе. Під сипала ще вугілля в залізну грубку, щільніше загорнулась в благеньку шаль, підобрала перемерзлі ноги в старому фотелі, що стояв при столику, й приглушеним голосом продовжувала свій монолоґ.
Невиплакані жалі тисли їй серце. І чого видалась вона на еміґрацію? – питає себе в тисячний раз. – Хіба ж не однаково було вмерти дома? Все ж одно, й тут незабаром доведеться вмірати, самітня, мов собака, серед чужих, таких подивних людей і умов…
Вже зо два роки жила вона в маленькому чеському містечку. Як «руська біженка» відбірала – за чоловікові «заслуги перед слов’янством» – маленьку пенсію від добросердного народу. Трохи заробляла й сама, навчаючи кількох дівчаток московської мови, яку знала ліпше за рідну, бо ж колись вчилась не в тифліському «Зеведенії Св. Ніни», а в самій Москві.
Але ж до чого все це?! Стара, немічна й самітня – чи ж може бути щось трагічніше сполучення цих трьох слів?..
Сьогодня вже зайшов Святий Вечір… Щедрий Вечір… А вона сидить, підобравши одублі ноги від холоду внутрішнього ще, може, більш, як тіло. Невже ж у широкому світі так мало тепла? Їй же треба тільки трошки-трошки!..
І пані Захарянц вертає до свого випробованого способу. Тремтячими руками відсовує шухляду в столику й вибірає з неї свої скарби: кілька обшморганих фотоґрафій.
Ніколи вона не розвішувала їх по стінах: цього не дозволили якісь приховані ревнощі. Це ж – вся її родина. Це ж – її діти, що вона звикла вважати їх тільки за свою власність. Як же стерпіти, щоб чужі байдужі очі терли їх своїм студеним поглядом?..
Ось вона знов розставить всі ці карточки на столику перед себе, і в її захололому серці розжевріється малесенька іскорка, від якої лучами піде у все тіло легесенька хвилька справжнього тепла. Рідні, любі обличча дивитимуться на неї – й в їхньому найдорожчому товаристві промине цей Святвечір.
Перший погляд спинився на старшому обличчі з чорними енергійними очима, з м’ясистим носом, з-під якого спускались додолу довгі, білі вуса, затулюючи вершечки військових ознак.
– Сандро, Сандро! – зітхнула протяжно.
Шляхетний, гордий герой Сандро. Вбито його в часі великої війни на фронті за «святую Русь». Вбили – й посиротили родину… Нехай же й Ґеорґій стане тут, поряд з татом, бо ж він – красний орел гірський – поляг в тій же страшній війні й за ту ж мету.
А з другого боку – Соня. Ця не дожила й до війни. Ще бувши курсисткою, вона – запальна, розумна, справедлива, побиваючись за долю «трудящих російських братів», полягла головою на барикадах…
Боже-Боже!.. Це ж мої рани, це ж моя кров!..
Погляд пані Захарянц довго спинився на хорошому обличчі другої доньки – Тамари. Ця не вмерла. Так, вона жива, але… шайтан намовив назвати її Тамарою. Коли б вона була Сусанною або Марією – певне була б її спіткала инша доля. Не спокусив би її той клятий грузинський князьок, не виріклася б вона своєї родини. Хіба ж це не він навчив її так погордливо кривити красні уста, повторюючи, що «вірмени – лише матеріял для анекдотів», говорити, що «вірмени – вульгарні крамарі, для яких у порядних людей лишається тільки погорда». Тепер для неї тільки грузини – нарід героїв, бо ж княгиня Тамара – більш грузинська патріотка, як самі ті грузини. Так принаймні тоді сказав їй згарячу батько – й з того часу вони втратили доньку… А як була вихована! Як блискуче скінчила вона Смольний Інститут, могла б лишитись при царському дворі…
Усміхнулась сумним усміхом пані Захарянц – й поцілувала обличча доньки-красуні. З усіх своїх дочок вона найдужче любила цю «зрадницю»!..
Ось фотографія другого сина. Давид також ще живий, та ж він «рідний брат Тамари». Недурно вони так приятелювали змалечку. Навіть і на лице подібні. Давид – інжинір. Живе в Америці, але вже не зветься Захарянц, ані Захар’ян. З нього – справжній «поступовий» американець – Давід Зах. Одружився з правдивою американкою й глузує собі там, за морями, з «орієнтальних варварів», що «лише прикидаються, ніби вони люде, а в дійсности не можуть бути народом».
Він инколи згадає про матір: пришле їй кілька доларів та… не більше трьох слів у листі. Печуть руки й серце ті долари і ті формальні слова. Відчуває вона, що то – не ласка від синового серця, а від багатого пана – альмужна. Колись і вона давала так само ляконічно старій їхній служниці Рипсиме, як та стратила здатність до праці.
Ох, діти, діти!..
Скільки горя й мук приняла вона задля них, поки «вивела в люде»!..
На хвильку притулила до серця останню світлину, а потім поставила її в рядок.
Це – наймолодший син Сандро, як і батько. Це – її мазунчик. Яким гордим поглядом дивляться на неї кохані орлі очі! Уста посміхаються впевнено. Такий ставний, стрункий, гнукий, як дівчина, юнак, в турецькому військовому одягу. А на ріжку світлини – підпись турецькими літерами – «Іскандер».
Чи ж можна судити його за те, що Іскандер-ефенді пішов туди, куди поманила його, молодого, зваблива доля?! Вона ж блиснула йому примарою слави, ясною кар’єрою, пишним життям! – і ось тепер він – правдивий турок…
Париж… Чикаґо… Анґора… Москва… Скрізь по світі посіяла вона своє насіння, скрізь по світі ростуть або росли її квіти-діти, а ось тепер вона – сама-самісінька в засипаному снігом містечку поміж скалистих гір, в синьо-чорних плямах борів. Як старе бадилля на спустошеному городі.
Хоч би стара Римсиме-жебрачка прийшла до неї сюди в цей вечір, – вона б обнімала й цілувала її як рідну сестру, вітала б як найдорожчого гостя!
Сльози текли на фотографії, пливли по них, а стара навіть не пробувала їх стирати.
Доле! За що так скривдила? За що так насміялась?
Хіба ж не тремтіла вона над ними, як квочка над курчатками? Хіба ж не кидалась тигрицею на їхніх ворогів? Чи ж не віддала їм всієї своєї сили й життя, чи не зносила терпеливо образ, чи не вибачала їм всього-всього, аби тільки їм жилось найкраще на світі?!..
Хитала в розпуці сивою головою. Зненацька помітила, що вона – не сама в покою. Хто ж це тут? Може, господиня? Чи не вітатиме знову?..
Пані Захарянц прикрила рукою світлини й піднесла голову. Від дверей до неї повільно наближалась темна постать. Не була то кругленька, червоновида господиня. Це – висока смуглява літня вже жінка. Чорні палаючі очі зазирають просто в душу, проймають наскрізь. А які ж сумні, аж власне горе маліє побіч з тим сумом.
Одіж на жінці барвиста, але в повному безладді, навіть пошматована. Здається, що місцями поплямлена й кров’ю. Он крізь дірку просвічує голе тіло…
– Жебрачка! – мигнула думка, й пані Захарянц рефлекторно простягла руку до кишені, але першу думку наздогнала друга: – Божевільна!..
Серце емігрантки стиснулось спочатку страхом, а потім співчуттям. Десь на споді в ньому прокинулось приспане орієнтальне чуття, стихійна пошана до тих, що їм Господь одібрав розум.
– Кожен гість – Божий посол і радість у дім, – промовила пані, підводючись з свого фотелю.
Незнайома простягла до неї схудлі, як птичі кігті, пальці зчорнілих рук.
– Що ти зробила з моїми дітьми? – тихим глибоким голосом спитала вона.
Пані Захарянц відкинулась до спинки фотеля:
– Якась нещаслива мати! – майнуло їй думкою. В тій миті зник страх, а його заступив безмежний жаль до незнайомої, що враз стала їй так близькою, рідною, рідніщою за її сестру.
А та неначе підслухала її думки.
– Так, я – найнещасливіша з матерей. Вже століття, як гинуть мої діти, – і вона стисла в долонях свою голову.
Захарянц мовчала, хтіла дати виговоритись.
– Мої діти гинуть, – повторила гостя. – Тіло моє пошматовано. Вороги безкарно точать з мене кров. Глянь на мій зодяг: не в жалобі я, вся в барвах я, та ж тільки це барви моїх ворогів. Змиваю їх своєю кров’ю та слізьми, зриваю з власним тілом. Але ж що можу зробити я сама, коли мої діти…
– Хто ти, бідолашна? – поблідлими губами прошепотіла пані Захарянц.
– …Діти мої відцурались мене. Діти мої навіть не впізнають мене. Діти мої ганьблять само наймення моє… – глухою луною прозвучали слова, немов би і не відповідь на питання. Але ж так само дивною луною відбились вони в спорожнілій душі пані Захарянц. Тепер тільки збагнула, що її гостя ввесь час промовляє до неї по-вірменському. Міцне хвилювання охопило її всю, аж затремтіло тіло і зацокотіли зуби. І раптом їй видалось, що та химерна постать перетворюється у неї перед очима. Ввижається щось таке знайоме, тільки ж, чи то нестерті сльози, чи присмерк не дозволяють впізнати. Але таки впізнала: це ж перед нею її покійна мати.
І пані Захарянц чує себе такою маленькою, безпомічною, дитинською. Сили покидають її, вона зсувається в фотель, і тихий покрик виривається не з уст, а з глибин серця:
– Мати!.. Мамо моя!!! Деві-Джан… Деві-Джан![1]
Тепер вона бачить свою гостю цілком ясно. З оголених частин її тіла скапує кров, в її кости вгризлись кайдани, від всієї її постави тхне їдким димом.
Язик пані Захарянц прилипає до піднебіння, зате все ясніще бачуть очі. Вже вона не тільки чує дим, а бачить, як сиві його кучері оточують постать, а в тім диму ворушаться страшні потвори. Ось їх вже три. Гуртом вони кидаються на свою офіру, шматують її тіло, на три частини розривають її тріпочуче серце. Один шматок висмикнув кігтями чорний двохголовий птах. Другу частину пазурами тягне звір, огидна морда якого усміхається людською посмішкою. А в третю врізався кривий, сяючий, як молодий місяць, гострий ніж.
– Мати!.. Ненько моя! – беззгучно шепочуть уста старої пані. Надмірним зусиллям вона перемагає свою закам’янілість і в нестямі простягає руки.
А постать матері сумно хитає головою:
– Так, дочко Гайкова[2], я мати. Так, я мати, що в неї покрадено дітей її. Я та, чужими й своїми окрадена мати, діти якої самі віддають катам дітей своїх.
– Опам’ятайся, мамо!
– «Опам’ятайся, мамо!»… Це ти говориш мені?! А чи ж ти, як стала матір’ю, спам’яталась хоч раз за все життя? Згадай, де були, де суть твої діти? Кому на послуги віддала ти їх?.. Не мати я тобі, зраднице!
Мов батогом по обличчу й по серцю стьобнуло це слово пані Захарянц. Рвучко смикнула вона шуфлядку свого столика й поквапливо витягла відтіль з-поміж своїх «скарбів» стародавний бурштиновий рубанець з перловою китичкою замість хрестика, тасакраві[3], загорнене в легку намітку, та пожовклий аркушик паперу, списаний вірменським письмом.
– Не зрадниця я, мамо! Я – вірменка! Ось глянь сама: це моє тасакраві з наміткою. У нім поховають мене, як помру. Ось – ружанець. На правицю візьму його з собою в труну. Листок… дивись! Ще моя прабабуня писала цю молитву. Мені на серце покладуть молитву цю за Вірменію. Не зрадниця я, Мати! Вірменкою народилася, вірменкою й помру я!
Обличча Вірменії перекривилось.
– Слова лукаві!
– Правда це, правда свята! – гистерично вигукнула пані Захарянц.
– Всієї правди тільки те, що народилась ти дійсно вірменкою. І на тому край. Відваги ж, щоб вірменкою жити, ніколи не мала ти. І вірменкою ти не вмреш. Та це тільки твоя річ. А скажи: хто ж дав тобі право так старанно ховати ці «скарби» від своїх дітей? Хто звільнив тебе від обов’язку матері – навчити дітей своїх, щоб жили вони в пошані до прадідів своїх? Щоб не тільки життям, а й смертю шанували ім’я своєї Вітчизни?
– Мати!.. Мати моя! Ти говориш про право? А хіба ж то не право матері – бажати дітям своїм ліпшого життя, легшої долі? Хіба ж не мала я права намагатись зо всіх сил, щоб діти мої не стались крамарями та чабанами, матеріялом для анекдотів, істотами, що тільки вдають із себе людей і варті погорди всіх дужих?.. Мамо моя, я мала право матері…
Але пані Захарянц не договорила.
Зненацька розсунулись стіни її покою. Тепер вона стояла в проваллі поміж червоних вірменських скель. З камінних щілин текла червона кров. Кров підмивала уламки каменю й вони – мокрі й слизькі – мов лава з вулкану, сунули на неї. Ось вони огортають її, навалюються на неї всією вагою. Кров’яне озеро стає все глибше. Вже заливає її всю. А вона борсається. Не за життя: їй вже не треба життя, їй треба тільки оправдання…
– Мамо!.. Я мала право матері.
Але нова хвиля крови залила їй рот, а великий чорний камень ліг просто на серце.
* * *
Опівдні на Різдво господарі висадили двері кімнати, бо чужинка не відповідала ні на клепання, ні на гукання.
Стару пані знайшли на підлозі, під фотелем. Кров’яна пляма чорніла на килимку біля її рота. Довкола був гармидер, котрий могли зробити тільки грабіжники.
Господарі перелякались. Покликали поліцію, детективів. Але ж виявилося, що жадних злодіїв тут не було: вікно, двері, все було замкнено, гроші й деякі цінні речі також не зачеплено. А на підлозі валялись фотографії, ружанець без хреста, чорна шапочка, завій.
Господиня оглянула всі річі й звела до неба руки:
– Єжіш-Маріє!.. Так вона ж була єврейка!.. От тобі й «руси»! От тобі «слов’яне»! Дивись, дивись, – гукала вона чоловікові, відкидаючи передком черевика тасакраві з серпанком, – навіть єврейське богомілля!..
Пані Захарянц «не вмерла вірменкою»: без бабуніної молитви, без ружанця і завою поховали її на єврейському цвинтарі.
Автор: Наталена Королева
Див. також: Десять заповідей
[1] Слова кохання, якими вірменські діти звертаються до неньки.
[2] Гайк – напівлеґендарний праотець вірменів.
[3] Тасакраві – національна жіноча шапочка з вуаллю.
