Старе й нове (продовження)

Нагорна проповідь, Гюстав Доре

Ставлячи на перше місце духовну сутність Закону, Христос повернув первісне значення настанові про суботу.

Людина наших днів не завжди спроможна оцінити значення цієї заповіді. Призвичаєні до визначених днів відпочинку, ми забуваємо, чим була для древніх субота. Вона не дозволяла буденним клопотам заполонити душу, надаючи час для молитов і роздумів, вона давала перерву в праці всім: і вільним, і рабам, і навіть домашнім тваринам. Але був тут і зворотній бік. Чимало набожних людей, оберігаючи святість «сьомого дня», стали надавати йому надмірного значення.

Під час Маккавейської війни група повстанців вибрала смерть, «не кинувши каменя», замість боротьби в суботу, і була повністю винищена. Тоді натхненник боротьби за віру священик Матафія вирішив діяти по-іншому. «Воюватимемо і в суботу», – сказав він. Поміж фарисеями не раз лунали голоси протесту проти перебільшення закону про спокій. «Субота вручена вам, а не ви – суботі», – говорив один з них (Йоама, 85а). І все ж, статутні заборони зростали, затьмарюючи мету благословенного Божого дару. Педанти буквально паралізували суботнє життя. Особливо старалися есеї. Вони вважали, наприклад, що коли людина або тварина в суботу впала в яму, витягати її можна лише наступного дня.

Христос бачив у подібних поглядах спотворення духу Мойсеєвої заповіді. «субота для людини, а не людина для суботи» (Мк. 2:27), – казав Він.

Якось у суботу учні Ісусові, зголоднівши, почали рвати колосся, перетирати його і їсти зерна. Фарисеї визнали це різновидом молотьби і запитали: «Чому учні Твої порушують суботу?» Тоді Учитель нагадав їм, що і Давид, коли залишився зі своїми вояками без їжі, узяв жертовні хліби, а їх же мали їсти тільки священики. Цар учинив правильно, бо людська потреба важливіша за обрядові заборони.

Кілька разів Ісус зцілював у суботу і цим викликав протести законників. Вони почали пильно стежити за Ним, щоб привселюдно кинути Йому докір у неповазі до Закону. Марно Він посилався на те, що і деякі важливі обряди в суботу не скасовуються, марно тлумачив, що допомога людям завжди є справою Божою. Він запитував у фарисеїв: «Лицеміре, чи не відв’язує кожний з вас у суботу вола свого або осла від ясел і не веде напувати?» (Лк. 13:15). Вони не могли знайти переконливих заперечень, але наполягали на своєму. Іноді Ісус навмисне викликав богословів на суперечку.

Фарисеї питають Ісуса, Джеймс Тіссо

До синагоги прийшов сухорукий чоловік, сподіваючись зцілення від Учителя. Був святковий день, і ревнителі благочестя чекали: як поведеться Назарянин? Він же звелів хворому вийти насередину і запитав у присутніх: «Чи годиться в суботу добро робити, чи зло робити – душу спасти чи загубити?» Вони ж, – пише євангеліст Марко, – мовчали. І, глянувши на них з гнівом, засмучений закам’янілістю сердець їхніх, каже чоловікові: простягни руку твою. Він простягнув, і стала рука його здорова, як друга. Фарисеї, вийшовши, зразу ж радилися з іродіанами проти Нього, як би погубити Його» (Мк. 3:1-6).

Найбільше обурення спричинили слова Ісуса: «Син Людський є господарем і суботи» (Лк. 6:5), отож, Йому належить також влада судити про Закон.

Може видатися, ніби Ісус, чинячи так, зазіхав на церковну традицію і позбавляв правовірних будь-якої можливості прийняти Його вчення. Насправді основи цієї традиції не були порушені Христом. У Старому Завіті визнавався авторитет не лише літери, а й особистого Одкровення. Усі пророки навчали саме завдяки такому винятковому обдаруванню і одкровенню.

Прихід ери книжників не означав, що припинилася дія Духа Божого. Тому в Талмуді такого величезного значення надавалося думкам окремих учителів. Часто їх висловлювання ставилися нарівні з Торою і навіть вище від неї.

Отже, проповідь Христова не суперечила засадам старозавітного учительства навіть тоді, коли Він прямо наполягав на відмові від деяких правил Тори. Зокрема це стосувалося ритуальних обмежень у їжі. Ці закони були впроваджені у давнину для відокремлення старозавітної Церкви від іновірців. Але з кожним поколінням вони ускладнювались і стали, врешті-решт, системою заборон, яких дуже важко було дотримуватися.

Хоча поділ їжі на «чисту» й «нечисту» походив з Біблії, Ісус з усією рішучістю оголосив його застарілим. «Нечистими» можуть бути лише думки, наміри і вчинки людей.

«Слухайте і розумійте! Не те, що входить в уста, оскверняє людину, а те, що виходить з уст, оскверняє людинубо від серця виходять злі помисли, вбивства, перелюбства, любодіяння, злодійство, лжесвідчення, хула» (Мф. 15:10-11; 19-20; пор. Рим. 14:14).

Так чітко висловлена думка виявилася несприйнятною навіть для людей, які найближче стояли до Ісуса. Через багато років Петро усе ще відчував страх перед порушенням законів про «нечисту їжу» (Діян. 10:9-15).

Також для Ісуса мало означало і ритуальне миття рук, яке вважалося обов’язковим у набожних євреїв. Що стосується постів, то Він хотів, аби люди не ставили їх собі у заслугу. У найдавніші часи піст був знаком жалоби, але у євангельську добу його розглядали як ознаку особливого благочестя.

Учням Хрестителя видавалося дивним, що Ісус не змушував своїх послідовників дотримуватися постів, як це чинив їхній наставник. «Чи можуть весільні друзі сумувати, поки з ними жених?» (Мф. 9:15) – заперечував їм Ісус. Адже аскетизм є засобом, а не метою; мета – це близькість до Бога. Ті ж, хто перебуває поряд із Сином Людським, досягли її, і тому піст їм не потрібен. А втім, Він не засуджував аскетизм і сам постив, коли жив у пустелі. Знав Він, що і для учнів Його настануть важкі дні, коли піст буде їм необхідний.

Так у тлумаченні Старого Завіту проглядалися контури Нового. У світлі Євангелія танули і втрачали значення старі правила і обряди. Вони відживали своє, хоча законники з усіх сил протистояли цьому, ототожнюючи Істину з релігійно-національним ладом одного народу. «Ніхто ж бо на старий одяг, – говорив Ісус, – не накладає латки з нової тканини, бо відірветься від старого, і дірка буде ще гірша. Не вливають також вина молодого в старі міхи, а інакше прорвуться міхи, і вино витече, і міхи пропадуть; але вливають вино молоде в нові міхи, і зберігається те і друге» (Мф. 9:16-17).

Старе не відкидається цілковито, але поруч з ним зводиться інша будівля, для якої колишнє служить лише передднем. Ісус не позбавляє релігію форми, але завжди вказує на першість любові, віри, внутрішньої духовної злагоди.

Попередній запис

Старе й нове

Нагорна проповідь, Гюстав Доре Багато поколінь юдейських богословів намагалися точно визначити число заповідей, які записані в ... Читати далі

Наступний запис

Старе й нове (закінчення)

Нагорна проповідь, Гюстав Доре Був ще один пункт, у якому Євангеліє заперечувало Старий Завіт. Закон визнавав ... Читати далі