Це було в Різдвяний свят-вечір, коли всі поїхали до церкви, окрім мене та бабусі. Ми були, здається, одні у всьому домі. Нас не взяли, бо одна з нас була дуже мала, інша дуже стара. І обидві ми бідкались через те, що не можемо побувати на урочистій Службі і побачити сяйва різдвяних свічок.
І коли ми сиділи у своїй самітності, бабуся почала розповідати.
– Колись давно один чоловік, – сказала вона, – у темну ніч вийшов на вулицю, щоб роздобути вогню. Він переходив від хати до хати, стукаючи. – Допоможіть мені, добрі люди! – казав він. – Моя дружина щойно народила дитину, і мені треба розвести вогонь, щоб зігріти її та немовля.
Проте ніч виявилась глибокою, і всі люди спали. Ніхто не відгукувався на його прохання.
Чоловік йшов все далі і далі. Нарешті, він запримітив удалині мерехтливе полум’я. Він попрямував у той бік і побачив, що вогонь був розведений просто неба. Численні білі вівці спали навколо багаття, а старий пастух сидів і стеріг своє стадо.
Коли чоловік, який шукав вогню, підійшов до овець, він побачив, що в ногах пастуха лежать і сплять три собаки. При його наближенні всі три прокинулися та розкрили свої широкі пащі, немовби збираючись загавкати, але не видали жодного звуку. Він бачив, як шерсть піднялась сторч у них на спині, як їх гострі білі зуби сліпуче заблискали у світлі багаття, і як всі вони кинулися на нього. Він відчув, що одна схопила його за ногу, друга – за руку, третя вчепилася йому за горло. Але щелепи і зуби не підкорялися собакам, і, не спричинивши йому жодної шкоди, вони відійшли вбік.
Він хотів йти тепер далі. Але вівці лежали так тісно одна біля одної, спина до спини, що він не міг між ними пробратися. Тоді він по їх спинах пішов вперед, до багаття. І жодна вівця не прокинулася та не зарухалася…
Дотепер бабуся вела розповідь не зупиняючись, але тут я не могла втриматися, щоб її не перебити.
– Чому ж, бабусю, вони продовжували спокійно лежати? Адже вони такі полохливі? – запитала я.
– Це ти скоро дізнаєшся, – сказала бабуся і продовжувала свою розповідь. Коли чоловік підійшов достатньо близько до вогню, пастух підняв голову. Це був похмурий старець, грубий і до всіх непривітний. І, коли він побачив, що до нього наближається незнайомець, схопив довгу, загострену палицю, з котрою ходив завжди за стадом, і кинув у нього. І палиця зі свистом полетіла прямо в незнайомця, але, не вдаривши його, відхилилась убік і пролетіла повз нього, на другий кінець поля.
Коли бабуся дійшла до цього місця, я знову перервала її. – Чому ж палиця в нього не вцілила?
Але бабуся нічого мені не відповіла і продовжувала далі свою розповідь:
– Той чоловік підійшов тоді до пастуха, сказавши йому: “Друже, допоможи мені, дай мені вогню! Моя дружина щойно народила дитину, і мені треба розвести вогонь, щоб зігріти її разом з немовлям!”
Дід вважав за краще відповісти відмовою, однак коли він згадав що пси не змогли того чоловіка вкусити, вівці від нього не розбіглися, і палиця його не зачепила, він не посмів відмовити йому в проханні.
– Бери скільки тобі потрібно! – сказав пастух.
Але багаття майже догоріло і не залишалося більше жодного поліна, жодного сучка, лежала тільки велика купа жару; у незнайомця ж не було ні лопати, ні совка, якими він міг би набрати собі червоних вуглинок.
Побачивши це, пастух повторив:
– Бери скільки тобі треба! – і подумки радів, що він не може понести із собою вогню.
Але той нахилився, вибрав вугілля з попелу голіруч, поклавши його в полу свого одягу. І воно не обпалило йому рук, коли він до нього доторкнувся, і не пропалило його одежі; він поніс ті жарини, немов би це були яблука чи горіхи.
Тут я втретє перебила розповідачку:
– Бабусю, чому вуглинки його не обпалили?
– Дізнаєшся потім, – сказала бабуся, ставши розповідати далі.
– Коли злий і сердитий пастух побачив усе це, він дуже здивувався: “Що це за ніч, в яку собаки не кусають, вівці не лякаються, палиця не влучає і вогонь не палить?” – Він зупинив незнайомця і запитав його:
– Що це за ніч така? І чому всі тварини та речі такі милостиві до тебе?
– Я не можу тобі цього пояснити, раз ти сам цього не бачиш! – відповів незнайомець і пішов своєю дорогою, щоб скоріше розпалити вогонь і зігріти свою дружину й немовля.
Пастух вирішив не втрачати цю людину з виду, поки йому не стане ясно, що все це означає. Він підвівся і пішов стежити за ним до самого його житла. І пастух побачив, що в незнайомця немає навіть хатини для житла, що його дружина та його новонароджене немовля лежать у гірській печері, де немає нічого, окрім голих, холодних кам’яних стін. Пастух подумав, що бідне безневинне немовля може на смерть замерзнути в цій печері, і, хоча він був суворою людиною, він зворушився до глибини душі, і вирішив допомогти малятку. Знявши з плечей свою торбинку, він вийняв звідти м’яку білу овечу шкіру і віддав її незнайомцю, щоб той поклав на неї немовля.
І в ту саму мить, коли виявилось, що й він теж може бути милосердним, очі його розплющилися, і він побачив те, чого раніше не міг бачити, і почув те, чого раніше не міг чути.
Він побачив, що навколо нього стоять щільним кільцем ангелики зі срібними крильцями. І всі вони співають гучними голосами про те, що в цю ніч народився Спаситель, який відкупить світ від гріха.
Тоді пастух зрозумів, чому все в природі так раділо в цю ніч, і ніхто не міг спричинити зла батькові дитини.
Озирнувшись, пастух побачив, що ангели були всюди. Вони сиділи в печері, спускалися з гори і літали в піднебессі; вони йшли по дорозі величезною юрмою і, коли проходили повз, зупинялися та задивлялись на Немовля. І всюди панували тріумфування, радість, спів і веселість…
Усе це пастух побачив серед нічної тьми, в якій раніше нічого не міг розгледіти. І він, зрадівши, що очі його розплющилися, впав навколішки і став дякувати Господу.
При цих словах бабуся зітхнула й сказала:
– Але те, що бачив пастух, ми теж могли б побачити, бо ангели літають у піднебессі кожну Різдвяну ніч. Якби ми тільки вміли дивитися.
І, поклавши мені руку на голову, бабуся додала:
– Запам’ятай це, бо це така ж правда, як те, що ми бачимо один одного. Справа не у свічках і лампадах, не в сонці і місяці, а в тому, щоб мати очі, які могли б бачити велич Всевишнього!
