Колодязь Мудреців

Стояло літо. По Древній Іудеї, по зів’ялих кущах терня і по жовтій від спеки траві ходила Посуха, похмура, із запалими очима.

Сонце обпалювало гори, позбавлені тіні; щонайменший вітерець піднімав із землі густі хмари вапняного пилу; стада юрбилися в долинах біля струмків, що пересихали.

Посуха ходила і оглядала запаси води. Вона попрямувала до Соломонових ставків і з роздратуванням побачила, що ще багато води зберігають вони у своїх скелястих берегах. Потім вона спустилася до знаменитого колодязя Давида, біля Вифлеєму, і там теж знайшла ще воду. Звідти вона повільно попленталася великою проїжджою дорогою, що веде з Вифлеєму в Єрусалим.

Пройшовши близько половини шляху, вона побачила Колодязь Мудреців, виритий біля самого краю дороги, і негайно ж помітила, що він от-от вичерпається. Посуха сіла на край колодязя і заглянула в його глибину. Світле водне дзеркало, що звичайно виднілося біля самого отвору, опустилося глибоко вниз, і твань і мул з дна забруднили і скаламутили його.

Коли колодязь побачив у своєму тьмяному дзеркалі загоріле обличчя Посухи, на дні його почувся тужливий сплеск.

– Бажала б я знати, коли ж тобі прийде кінець! – сказала Посуха. – Адже під землею не залишилося жодного струмочка, який міг би просочитися і дати тобі нове життя. А дощу, слава Богу, чекай не раніше ніж через два-три місяці.

– Можеш заспокоїтися, – важко зітхнув колодязь. – Мені вже ніхто не допоможе. Хіба що райський ключ заб’є раптом з мого дна.

– Ну, так я не залишу тебе, поки все не буде скінчено, – сказала Посуха.

Вона бачила, що старому колодязю залишилося недовго жити, і хотіла насолодитися тим, як життя покидатиме його крапля за краплею.

Вона всілася зручніше на край колодязя і з радістю стала прислухатися до сумних зітхань колодязя в глибині. Велике задоволення відчувала вона, бачачи, як стомлені мандрівники підходять до колодязя, опускають у нього свої відра і витягують з дна лише кілька крапель змішаної з тванню води.

Так пройшов увесь день, і, коли стало сутеніти, Посуха знову заглянула в колодязь. Внизу ще блищало трішки води.

– Я тут залишуся на всю ніч! – крикнула вона. – Можеш не квапитися! Коли зовсім стане світло і я зможу знову заглянути в тебе, на дні вже не буде ні краплі.

Посуха задрімала.

А на Іудею тим часом зійшла задушлива ніч, ще жорстокіша і тяжча, ніж спекотливий день. Собаки і шакали вили, не припиняючись, їм вторили стомлені спрагою осли і корови. Рідкісні пориви вітру не приносили прохолоди, сам вітер був гарячий і задушливий, як жарке дихання величезного сплячого чудовиська.

І тут Посуха побачила довгий караван, що наближався до пагорба, де знаходився Колодязь Мудреців.

Посуха дивилася на караван і з насолодою уявляла, скільки стомлених спрагою людей наближається до колодязя. І не знайдуть вони тут жодної краплі води, щоб напитися. Караван був такий великий, що цілком міг би вичерпати весь вміст колодязя, якщо б навіть він був доверху повний води. Але раптом Посусі здалося, що в цьому каравані, подорожуючому в ночі, є щось незвичайне, таємниче. Усі верблюди з’явилися перед нею на вершині пагорба, що прямовисно здіймався над горизонтом, якось несподівано, точно спустилися з неба. Вони здавалися більше за звичайних верблюдів і занадто вже легко несли свій великий вантаж.

У той же час не було сумніву в тому, що і верблюди, і люди були справжні, живі: адже вона бачила їх абсолютно ясно. Посуха могла навіть розгледіти, що на трьох передніх верблюдах була багата збруя, вони були покриті дорогими килимами, і їхніми вершниками були красиві і знатні вельможі.

Увесь караван зупинився біля колодязя; верблюди з різкими криками опустилися на землю, і вершники зійшли з них. В’ючні верблюди залишилися стояти, до них підходили інші, і скоро вони утворили нескінченну низку високих ший і горбів і химерно нагромаджених в’юків.

Три вершники, які їхали на верблюдах, підійшли до Посухи і привітали її, приклавши руку до лоба і до серця. Вона побачила, що на них був сліпучий білий одяг, а їх величезні білосніжні чалми вінчали зірки, що сяяли таким яскравим блиском, точно їх зняли прямо з неба.

– Ми прибули з дальньої країни, – сказав один з чужоземців, – і хочемо спитати в тебе, чи дійсно це Колодязь Мудреців?

– Так він називався ще сьогодні, – відповіла Посуха, – але завтра тут більше не буде колодязя. Він повинен померти в цієї ночі.

– Про це можна здогадатися, побачивши тебе тут, – сказав чужоземець. – Але хіба це не один з тих священних колодязів, які ніколи не можуть вичерпатися? Інакше навіщо б йому носити це ім’я?

– Я знаю, він священний, – сказала Посуха, – але що з того? Адже всі три мудреці, що дали йому цю назву, давно в раю.

Мандрівники переглянулися.

– Ти дійсно знаєш історію цього древнього колодязя? – запитали вони.

– Я знаю історію всіх колодязів і джерел, усіх струмків і джерел на світі, – гордо відповіла Посуха.

– Так зроби нам милість, розкажи нам про священний Колодязь Мудреців! – попросили чужоземці.

І вони всілися біля Посухи, стародавнього ворога всього, що живе на землі, і стали слухати.

Посуха відкашлялася, зручніше влаштувалася на своєму високому сидінні і приступила до оповідання.

– У Габесі, мидійському місті, що лежить біля самої пустелі і тому часто служило мені бажаним притулком, жили багато-багато років тому три людини, що славилися своєю мудрістю.

У той же час вони були дуже бідні – дивна, здавалося б, обставина, бо в Габесі знання було у великій пошані і щедро оплачувалося. Але ці люди і не могли чекати нічого іншого, бо один з них був дуже старий, другий уражений проказою, третій же був чорний товстогубий негр. Першого люди вважали божевільним, другого уникали з остраху заразитися; третього вони не хотіли слухати, бо були впевнені, що ніколи ще мудрість не являлася до них з Ефіопії.

Між тим спільне нещастя об’єднало трьох мудреців. Вдень вони просили милостиню біля одних і тих же воріт храму, вночі спали на одній і тій же покрівлі. Таким чином вони і проводили час, розповідаючи один одному про все дивне, що їм доводилося бачити у своєму житті.

Одного дня вночі, коли вони спали поряд на даху, густо зарослому червоним, запашним маком, найстаріший з них прокинувся і, ледве розплющивши очі, почав будити своїх товаришів. “Хвала нашій бідності, що змушує нас спати на відкритому повітрі! – сказав він до них. – Прокиньтеся і погляньте на небо!” Що і казати, – продовжувала Посуха, пом’якшивши трохи голос. – Це була така ніч, що забути її нікому не можливо. Було так світло, що небо, схоже зазвичай на тверде склепіння, здавалося глибоким і прозорим, як море. Світло здіймалося в ньому приливами і відливами, а зірки, здавалося, плавали на різній глибині, одні в самих хвилях світла, інші на їх поверхні.

Але раптом із самої глибини неба показалася якась темна пляма. І ця пляма стала нестримно наближатися. Наближаючись, вона яснішала, але яснішала так, як яснішають троянди, коли вони розпускаються. Пляма робилася все більше, темна оболонка її поступово розходилася, і яскраво засвітилися її пелюстки.

Нарешті, порівнявшись з найближчою із зірок, ця пляма, що світилася зсередини, зупинилася. Краєчки темної оболонки зовсім відгиналися в сторони, і з середини стали розгортатися один за другим пелюстки дивно-променистого, рожевого світила, перед яким зблідли всі зірки небосхилу.

Коли бідняки побачили це, їх мудрість підказала їм, що в цей час народився на землі цар, який перевершить своєю могутністю і славою царя Соломона. І вони сказали один одному: “Підемо до батьків новонародженого і скажемо їм, що ми бачили! Може статися, що ми отримаємо від них у нагороду гаманець із золотими”.

Мудреці взяли свої довгі дорожні палиці і рушили в дорогу. Вони пройшли через місто і вийшли до міських воріт, але тут зупинилися в нерішучості, бо перед ними розстилалася велика – суха і чудова – пустеля, якої люди так страшаться. І тоді вони побачили, що нова зірка відкинула на пісок пустелі вузьку смужку світла, яка вабила їх за собою, і, сповнившись надії, вони рушили вперед за дороговказною зіркою.

Всю ніч йшли вони нескінченною пустелею, розмовляючи про новонародженого царя, якого, звичайно, знайдуть у золотій колисці. І ніч пролетіла непомітно в бесідах про те, як з’являться вони перед царем, батьком новонародженого, і перед його матір’ю-царицею і як повідають їм про небесне знамення, що передрікає їх синові силу і могутність, красу і щастя, яких не мав цар Соломон.

Вони гордилися тим, що Бог обрав саме їх і дав їм побачити різдвяну зірку. Вони говорили собі, що батьки новонародженого повинні дати їм у нагороду щонайменше двадцять гаманців із золотом, і цілком можливо, що їм ніколи вже більше не доведеться знати нужду і позбавлення. Я, як лев, що підстерігає здобич, лежала в пустелі, – пояснила свою розповідь Посуха, – і збиралася обрушитися на цих подорожніх усіма тортурами спраги, але вони вислизнули від мене. Зірка вела їх усю ніч; уранці ж, коли небо посвітлішало і всі інші зірки померкнули, вона наполегливо продовжувала горіти і сяяти над пустелею, поки не привела подорожніх до оазису, де вони знайшли джерело і дерева зі стиглими плодами.

Там вони відпочивали весь день і рушили далі лише до ночі, коли знову побачили світло зірки, що осяює собою піски пустелі.

Зірка не лише вела, але і охороняла мудреців від голоду і спраги. Ні колючі кущі, ні глибокі хиткі піски, ні пекуче сонце, ні спекотливі пустинні бурі не чинили подорожнім шкоди. І мудреці розуміли це. “Бог оберігає нас і благословляє наші мандри. Ми Його посли”, – казали вони. Але і я не втрачала часу даремно, – усміхалася Посуха, – мало-помалу я все ж прибрала їх до рук і оволоділа їх серцями. І вони перетворилися на таку ж мертву пустелю, як та, по якій вони йшли. Вони сповнилися безплідною гордістю і спустошуючою пожадливістю.

“Ми Божі посли, – все частіше твердили мудреці, – і якщо батько новонародженого подарує нам цілий караван, завантажений золотом, це, мабуть, буде не зайвим”. Нарешті зірка привела їх до річки Йордану і змусила піднятися на пагорби Іудейської країни. І однієї вночі вона зупинилася перед містечком Вифлеємом, вогні якого виблискували серед маслинових дерев на одному з гірських схилів.

Мудреці стали озиратися і шукати, де ж тут палаци, укріплені вежі, кам’яні стіни і все, чому личить бути в царській столиці, але нічого такого не побачили. Гірше за те: сяйво зірки привело їх зовсім не в місто, воно зупинилося на краю дороги, перед якоюсь жалюгідною хатинкою. Лагідне світло зірки осяяло її, і три мандрівники побачили маленьку дитинку, яку мати колисала в себе на колінах.

Але хоча мудреці ясно бачили, як сяйво зірки немов вінцем оточило голівку дитинки, вони залишилися стояти перед входом у хатинку. Вони не ввійшли до неї, щоб передбачити малятку славу і царську владу, а повернули назад, нічим не видавши своєї присутності, і спустилися вниз з пагорба.

“Невже ми йшли до жебраків, таких же нікчемних і бідних, як ми самі? – казали вони. – Хіба для того вів нас сюди Господь Бог, щоб ми передрекли синові пастуха велич і славу? Ця дитина все своє життя пастиме своє овече стадо. От якою буде її доля”.

Посуха замовкла і похитала головою. Усім своїм виглядом вона як би хотіла сказати: “Чи не так, на світі немає нічого безплідніше за людське серце!”

– Мудреці недалеко пішли від того місця, – продовжила Посуха свою розповідь, – коли їм спало на думку, що, можливо, вони заблукали, збилися зі шляху, вказаного їм зіркою. Вони підвели очі, щоб знову знайти за зіркою істинний шлях. Але виявилося, що зірка, за якою вони слідували зі сходу, зникла з небосхилу.

Троє чужоземців здригнулися при цих словах, їхні обличчя виражали глибоке страждання.

– І тут сталося щось, – продовжувала оповідачка, – на думку людей, у вищій мірі радісне. Коли мудреці побачили, що на небі немає більше зірки, вони негайно ж зрозуміли, що згрішили перед Богом. І з ними зробилося те ж, що робиться із землею в осінню пору, коли починаються сильні дощі. Вони затремтіли від жаху, як земля здригається від ударів блискавки і гуркотів грому, серця їх злагідніли, упокорення пробилося в їхні серця, як пробивається навесні зелена травичка.

Три дні і три ночі блукали вони країною, щоб відшукати дитинку, якій повинні були вклонитися. Але зірка не показувалася їм; вони все більше і більше збивалися з шляху, і все сильніше охоплювала їх найбільша скорбота і відчай. На третю ніч вони підійшли до цього колодязя, щоб тамувати спрагу. І тоді Бог змилувався і простив їм їхній гріх. Нахилившись над водою, вони побачили глибоко внизу віддзеркалення зірки, що привела їх зі сходу.

Негайно ж побачили вони її і на небі, і зірка знову привела їх до Вифлеєму. Там вони прихилили коліна перед дитинкою і сказали: “Ми приносимо тобі золоті чаші, повні ладану і дорогоцінних пахощів. Ти будеш найбільшим з царів, що колись правили на землі від самого її створення і до кончини світу”.

Хлопчик поклав свою ручку на їх схилені голови, і, коли вони піднялися, виявилося, що він наділив їх дарами, якими наймогутніший цар не міг би обдарувати своїх підданих. Бо убогий старий преобразився в юнака, прокажений очистився, а негр став прекрасним білолицим чоловіком. І ходять чутки, що після повернення на батьківщину вони стали царями, кожен у своїй країні.

Посуха кінчила своє оповідання, і три чужоземці похвалили її розповідь.

– Ти добре все розповіла, – казали вони.

– Чи не дивно, – сказав один з чужоземців, – що ці три мудреці нічого не зробили для колодязя, що показав їм зірку? Невже вони абсолютно забули про таке благодіяння?

– Чи не повинен цей колодязь, – підтримав його другий чужоземець, – постійно залишатися на своєму місці для нагадування людям про те, що щастя, втрачене на вершинах гір, можна знову набути в глибинах упокорювання?

– Невже померлі гірше за тих, що живуть? – сказав третій з них. – Хіба вдячність помирає в серцях тих, хто мешкає в раю?

Коли вони вимовили це, Посуха з криком зіскочила з колодязя. Вона впізнала чужоземців; вона зрозуміла, хто ці мандрівники, і, як безумна, кинулася геть, щоб не бачити, як три мудреці кликнули своїх слуг і підвели до колодязя своїх верблюдів, навантажених міхами, і бідний, вмираючий колодязь наповнили водою, привезеною ними з раю.

Попередній запис

Свята ніч

Це було в Різдвяний свят-вечір, коли всі поїхали до церкви, окрім мене та бабусі. Ми були, здається, одні у всьому ... Читати далі

Наступний запис

Втеча в Єгипет

Далеко, далеко, в одній зі східних пустель, росла багато років тому дуже стара і неймовірно висока пальма. Усі, хто проходив ... Читати далі