Чому Він доводить до краю?

Схоже, на це питання є дві відповіді. Передусім, тому що наш Бог – справедливий Бог. «Не обманюйтесь: Бог зневаженим не буває. Що посіє людина, те й пожне. Хто сіє для плоті своєї, від плоті пожне тління, а хто сіє для духа, від духа пожне життя вічне» (Гал. 6:7-8). Це ще одна картина з Писання, яку небезпечно уявляти собі занадто яскраво, інакше захочеться ніс заткнути від трупного запаху.

Але друга, не менш важлива причина, що спонукає Бога холоднокровно спостерігати за нашим сповзанням до фатальної межі, де розверзається безодня, бажання допомогти нам побачити, що насправді рухає нами і куди приведе нас надія на власні сили. Скажи Він нам відверто, ми і образимося: «Та я… та моя віра… щоб я сподівався на власні сили, та ніколи в житті…» А перешкоджає нам це побачити елементарна зіпсованість людської природи, про яку Господь сказав Єремії: «Лукаве серце людське найбільше і вкрай зіпсоване; хто пізнає його?» (Єр. 17: 9).

Хіба це стосується нас? Адже ми ж християни. Ми ж намагаємося жити чесно, справедливо, виконувати Боже слово… На жаль, як ні хочеться визнавати, але це Боже слово стосується і мене.

Коли я став аналізувати своє життя, то виявив, що будь у мене 99% надії на Бога і 1% на людину, то я понадіявся б на людину! Можливо, у вас з цим справи йдуть трохи краще, але при спілкуванні з іншими християнами, у мене створюється враження, що ми схожі, ми – брати і сестри. Ми всі сподіваємося на 1%. До тих пір, поки цей відсоток є. Звичайно, усі ми знаємо, що Бог є, але це «про запас», «про всяк випадок». Ми часто віруємо таким чином.

Свята Русь придумала сотні приказок, але особливо колоритні ті, які описують віру руської людини: «На Бога сподівайся і сам не зівай!» Недаремно кажуть, що приказки відбивають душу народу. І ця показує на що, насправді, ми розраховуємо і розраховуватимемо, поки ця одиниця не перетвориться на круглий нуль. І тоді ми почнемо сподіватися на Того, на Кого треба було із самого початку сподіватися – на Бога.

О, нехай буде ім’я Господнє благословенне, Господа, Який віднімає в нас останню надію, щоб дати нам єдину Надію!

Мене вражає Божа великодушність. Втомлені і розчаровані, скривджені і невдоволені, ми повертаємося після десяти інстанцій до Бога і Він… приймає нас, неначе ми прийшли до Нього першого! На його місці я б вже образився, і сам відвернувся. (Добре все-таки, що не я на Його місці!) Бог не ображається, бо Він знає із самого початку безнадійно зіпсовану людську натуру, що сподівається на той горезвісний один відсоток. Він знає заздалегідь, що справжня надія на Нього прокинеться в нашому серці тільки тоді, коли вся інша буде безповоротно втрачена.

Отже, Бог хоче, щоб ми сподівалися тільки на Нього. І правильно хоче, бо «проклята людина, яка надіється на людину і плоть робить своєю опорою, і серце якої відходить від Господа” (Єр. 17:5). Що ж хорошого бути під прокляттям? Тоді, що Він повинен зробити, щоб притягнути нас до Себе? Правильно! Позбавити нас останньої надії на щось інше, вирвати гнилу кістку з наших зіпсованих зубів віри!

Але через якусь злу іронію долі ми із завидною завзятістю не залишаємо надії на людей і свої власні сили, хоч це і безглуздо, бо люди невірні і ненадійні. Бог хоче відняти в нас цю останню надію. Відняти-то Він хоче, але хто ж Йому дасть?

Люди нерідко нарікають на прокляття, що обтяжують їхнє життя, нібито через те, що хтось з предків або недругів начаклував проти них. Насправді ніякий чаклун не зможе згубити християнина, якщо він з Христом. І якщо якийсь недобрий сусід ворожить у сусідній квартирі, то моліться з вірою, і він або кине свою чорну справу, або кине квартиру в пошуках кращого місця для чаклунства, тобто більш гіршого.

Але на превеликий жаль християни добровільно, з великою радістю накликають на себе прокляття, коли із завмиранням серця сподіваються на підтримку людей, а не покладають своїх сподівань на Бога.

Попередній запис

Довести до краю

Іов скаржиться: «Хіба я море або морське чудовисько, що Ти поставив наді мною сторожу?» (Іов. 7:12). «Обклав мене Своєю сіткою. ... Читати далі

Наступний запис

Дати вихід

Ми постійно розчаровуємо один одного. Це нормальний стан речей, бо ми - тілесні, тростина надломлена, та така, якщо хто зіпреться ... Читати далі