Довести до краю

Іов скаржиться: «Хіба я море або морське чудовисько, що Ти поставив наді мною сторожу?» (Іов. 7:12). «Обклав мене Своєю сіткою. Ось, я кричу; образа! і ніхто не слухає; волаю, і немає суду. Він перекрив мені дорогу, і не можу пройти, і на шляхи мої поклав темряву. Стягнув з мене славу мою і зняв вінець з голови моєї. Зовсім зруйнував мене… вивергнув надію мою!» (Іов. 19:6-10).

Іов та його друзі, Ілля Рєпін

Знову ті самі слова: «викинув, вирвав у мене мою надію». Цікаво, а на що сподівався Іов? На запис своїх чеснот, який носив би на плечах і покладав би її на голову, як вінець! (31:36). Іов розраховував своєю праведністю захистити себе, як стінами, добитися бажаного добробуту! Хоча ще в Старому Завіті стало ясно, що праведність наша, як забруднений одяг.

Хіба погано сподіватися на праведність?

Одного разу довелося нам з моєю дружиною Інною зустрітися з чоловіком, який кинув пити, переміг тягу до паління, більше року жив благочестивим християнським життям і, нарешті, хрестився. І потрібно ж тому статися, у перший же тиждень після хрещення, Віктор запив. На нього страшно було глянути – подряпане, все в синцях обличчя, і найстрашніше – повна безнадійність.

Коли ми стали нагадувати йому, що Бог не відрікся від нього, що Він так само залишається Отцем Своєму синові, який оступився, він недовірливо підняв очі і перепитав:

– Це правда? Правда, що Бог не зрікається мене?

Погоджуючись, я намагався осмислити те, що відбувається: «Боже, чому ж він так думає? Чому він перестав вірити в те, що Ти – його Небесний Отець? Чому бідолаха вирішив, що тепер йому дорога тільки в пекло? Тому що запив? А раніше, коли все було добре, чому він вірив, що врятований? Бо не пив і не палив, і заслужив хрещення?! От, виявляється, на що була надія людини!

Звичайно, Віктор вірив, що Христос помер за його гріхи. Він говорив про це, співав… Вустами він точно наближався до істини, це було в його вустах. Але в серці тліла надія: він вже рік не п’є, не палить, не лається… Але цілий рік ніхто, навіть він сам(!), ні сном, ні духом не розумів, на що він по-справжньому сподівався, – на власну праведність.

Мимоволі згадується Марк Твен, ще той безбожник, який сміявся над християнами. На жаль, він часто був правий, ніж хотілося б. Саме йому належить це безсмертне визначення сучасної християнської віри: «Віра, це коли ви вірите в те, що насправді вважаєте неіснуючим». Правда, це не біблійне визначення віри, а богослов’я, що вийшло з практики повсякденного життя.

Марк Твен

Письменник бачив, як живуть ті, хто називає себе християнами, про що вони піклуються, через які приводи найбільше переживають. Бачить, що ніхто не сивіє через те, що погано знає Бога. Але вони сивіють через те, що їхні статки випаровується через біржові потрясіння. Ні в кого не защемило в серці через те, що Біблія припала тижневим пилом. Але вони помирають від серцевих нападів, засмучені і роздратовані на своє подружжя і дітей. Тому, коли вони говорять, що вірують у Бога і сподіваються на Нього, помираючи при цьому від жаху майбутніх бід, тим самим підтверджуючи, що вірять у те, що насправді вважають неіснуючим.

Ми віримо, що в Бога незліченні скарби – «Господня земля і все, що наповнює її» (Пс. 23:1) – усі золоті жили і срібні копальні, але серцем розуміємо, що коли ми підемо на пенсію, Він і щербатої копійчини не дасть, нехай ти навіть і служив Йому півжиття! Якщо сам про себе не потурбуєшся, кому ти будеш потрібен?! Звичайно, ми, християни, при своєму розумі і так не говоритимемо вголос. Більше того, у цьому ми не хочемо зізнаватися навіть собі особисто. Але шила в мішку не вбережеш. Поки мішок набитий соломою, воно ховається, але лише почни вивертати мішок…

Так і недовіра Богові, поки вуста повні словесним лушпинням, вона ховається, але настають скрутні обставини і приховане шило не може не висунутися назовні. Істина в житті Іова не виявилася раніше, ніж коли  його кістки стали оголюватися з-під шкіри, що розпадалася в проказі.

Істина в житті Віктора не виявилася раніше, ніж він впав у бруд, хоча цілком міг думати, що надійно стоїть у Господі. Павло нагадує: «Хто думає, що він стоїть, нехай бережеться, щоб не впасти» (1 Кор. 10:12). Коли я читаю ці слова, то уявляю собі людину, яка ледве стоїть на ногах, яку з усіх боків підтримує десяток ангелів. Щонайменший подих вітерцю тілесного потягу чи вчення, що суперечить Євангелію, – і ми валимося! Так ми стоїмо чи нас тримають? На жаль, ми цього не бачимо, поки не впадемо.

Коли ж впали, то зрозуміли: «От виявляється, на що ми сподівалися! Не на Бога, а на людину. А людина-то молодець! Обіцяла і не виконала. А виглядала-то як переконливо, здавалося, до самого президента дістанеться, щоб допомогти нам». Та і Бог чомусь не розплющив очі мені вчасно…

Так-так, до речі, а Бог-то, чому якось незрозуміло поводиться? Створюється враження, що Він спеціально доводить нас до прірви. Навіщо?

Попередній запис

Катастрофа

Час викриванню гріхів настав у січні 586 р., коли загроза руйнування міста стала реальністю. За стінами показалося незліченне військо царя ... Читати далі

Наступний запис

Чому Він доводить до краю?

Схоже, на це питання є дві відповіді. Передусім, тому що наш Бог - справедливий Бог. «Не обманюйтесь: Бог зневаженим не ... Читати далі