«Марія стояла зовні біля гробу і плакала; і, коли плакала, нахилилася до гробу, і бачить двох ангелів у білому, що сиділи – один в головах, а другий в ногах, де лежало тіло Ісусове. І вони кажуть їй: жоно, чого плачеш? Говорить їм: взяли Господа мого, і не знаю, де поклали Його. Сказавши це, обернулася назад і побачила Ісуса, Який стояв, але не впізнала, що це Ісус. Говорить їй Ісус: жоно, чого плачеш? Кого шукаєш? Вона, думаючи, що це садівник, каже Йому: господарю, якщо ти забрав Його, скажи мені, де ти поклав Його, і я візьму Його. Ісус говорить їй: Маріє! Вона, обернувшись, каже Йому: Раввуні! Що означає: Учителю! Ісус говорить їй: не доторкайся до Мене, бо Я ще не зійшов до Отця Мого; а йди до братів Моїх і скажи їм: іду до Отця Мого і Отця вашого, і до Бога Мого і Бога вашого. Марія Магдалина прийшла і сповістила ученикам, що бачила Господа і що Він це сказав їй» (Ін. 20:11-18).
Ми тут бачимо людину, яка глибоко страждає. І справді, Марія Магдалина втратила близьку особу, як, можливо, й дехто з нас. Ісус, який помер, був тим, хто її врятував, визволив від семи бісів, у певному сенсі повернув їй життя. Вона ридає, адже, без сумніву, дуже любить Його.
Проте ангели, а потім і сам Ісус, по черзі ставлять їй те саме запитання: «Чого плачеш?». Тоді як ж вони чудово знають, чому. Втім, чи не тому запитують, щоб змусити її замислитися? Кого «шукаєш» насправді, Маріє Магдалино? Ісуса чи саму себе? Хіба не плачеш передовсім над собою, співчуваючи собі у своєму горі, зосереджуючись на власному болю, забуваючи подивитися на світ навколо себе?
Не надто їх слухаючи, вона розповідає про своє сум’яття: прийшла віддати Ісусові останню шану, згідно з юдейським законом, однак Його тут не знайшла. Його тіло зникло: «Взяли Господа мого». Якісь незнайомці (адже сказано: «узяли») насмілилися забрати «її» Господа! Її це геть паралізувало: Вона «стояла… нахилилась… обернулась», закам’янівши у своєму горі. І то так засліплена своїм стражданням, що навіть не впізнає того, кого шукає, хто стоїть біля неї, – Ісуса, Який перебуває поруч із кожним із нас, коли нам важко. Дуже часто ми про це не думаємо, не можемо собі цього ані уявити, ані в це повірити. Ми Його не бачимо. А втім, Ісус тут, біля нас, готовий нам допомогти, з усією життєвою силою Свого воскресіння.
Після того, як першого разу вона Його не впізнала, коли Ісус сказав до неї: «Жоно», вдруге Він конкретніше звертається до неї, на ім’я: «Маріє». Так само й кожного з нас Він кличе на ім’я, адже любить кожного особливою любов’ю. Нам тільки треба більше прислухатися до Його голосу, який ми намагаємося почути, прислухатися серед галасу цього світу, серед гармидеру, який панує в нашій душі.
Отож, заклик Ісуса виводить її із заціпеніння, пригніченості, закритості, смутку. Її увага, як до цього, вже звернена не на саму себе, не на своє горе, а на інших, щоб стати свідком великої новини про воскресіння Христа.
Одкровення про перемогу Ісуса над смертю втішає її, зцілює від надмірної вразливості. Це вже не «її» Господь, тільки для неї, тепер вона вже здатна оголосити: «Бачила Господа (а не “мого” Господа)».
Подібно й нас Ісус хоче визволити від нашого смутку, замкненості на самих себе, якою б виправданою вона не була для нас з огляду на наші випробування, щоб учинити нас, як Марію Магдалину, вісниками спасіння.
