«Ісус же, знову пройнявшись жалем, приходить до гробу. То була печера, і камінь лежав на ній. Ісус говорить: візьміть камінь. Сестра померлого, Марфа, говорить Йому: Господи! Вже смердить, бо чотири дні, як він у гробі. Ісус говорить їй: чи не сказав Я тобі, що, коли будеш вірувати, побачиш славу Божу? Відвалили камінь від печери, де лежав померлий. Ісус звів очі до неба і сказав: Отче! Хвалу Тобі воздаю, що Ти почув Мене. Я і знав, що Ти завжди почуєш Мене; але сказав це для народу, який стоїть тут, щоб повірили, що Ти послав Мене. Сказавши це, Він голосно промовив: Лазарю! Вийди геть. І вийшов померлий, оповитий по руках і ногах поховальними пеленами, і обличчя його обв’язане було хусткою. Ісус говорить їм: розв’яжіть його, нехай іде. Тоді багато з юдеїв, які прийшли до Марії і бачили, що сотворив Ісус, увірували в Нього» (Ін. 11:38-45).
Ось приголомшлива і добре відома сцена: Ісус воскрешає з мертвих Свого друга Лазаря. Але ми також, як і Лазар, потребуємо певною мірою перейти від смерті до життя, воскреснути, звичайно, ще не фізично, але духовно. Коли ми простежимо за історією цього воскресіння, то воно допоможе нам пройти етапи, необхідні для такої трансформації, на які нам вкаже сам Ісус.
До нашої зустрічі з живим Ісусом, до нашого навернення, ми справді немовби внутрішньо «мертві». Звичайно, назовні ми ніби живемо, однак іноді в нашому серці відчуваємо велику пустку. Нерідко ми повертаємося до цієї пустки під час випробувань: втрачаємо орієнтири, наші вчинки і поведінка не мають жодного значення, у нас на серці «камінь», навіть камені, які нас розчавлюють: смуток, злопам’ятність, безнадія… Ми поринули в морок, темряву «гробу».
Тоді Ісус приходить до нас, як Він вийшов назустріч Лазарю. Він не покидає нас, приходить нам на допомогу. «Візьміть камінь». Це перша річ, про яку Він просить. Ісус спершу хоче зняти «камені», які нас гнітять, паралізують. Це відправна точка: Він, Спаситель, визволяє нас від тягаря страждань, Своїм словом і Своєю присутністю, як зробив це для Лазаря.
«Чи не сказав Я тобі, що, коли будеш вірувати, побачиш славу Божу?» – підтверджує Він після цього Марфі і кожному з нас. Ісус взиває до нашої віри: якщо ми увіруємо, все стане можливим, навіть неможливе, як у цьому випадку воскресіння мертвого. Існує тільки одна умова: вірити в Ісуса, у силу Його спасіння, милосердя. Тут «слава Божа» – це життя, могутніше за смерть, світло, сильніше за темряву. «І кожен, хто живе і вірує в Мене, не помре повік» – стверджує Ісус, звертаючись до Марфи за декілька хвилин до того (Ін. 11:26).
«Отче! Хвалу Тобі воздаю…» Ісус прославляє Отця. Усе відбувається завдяки Отцеві, і саме той факт, що Ісус прославляє Отця, викликає чудо, «спонукає» Отця діяти. Не благаючи Його про це, не взиваючи Його показати Свою силу, що було б «природним», а «поринувши» у прославляння, щоб спонукати Його втрутитися. Адже коли Ісус прославляє, так само, як і ми, то це акт віри, який здатен торкнутися Божого серця. Наскільки ще більше є похвальним, коли ми серед випробувань, докладаючи зусиль, здатні прославляти Отця за те, що Він є, за Його любов, у яку ми далі прагнемо вірити, незважаючи на зовнішні обставини і різні перешкоди. Ця прослава, навіть дуже невпевнена, немовби «визволить» силу Божого благословення і відкриє йому двері нашого життя.
«Він голосно промовив: Лазарю! Вийди геть». І Лазар послухався Христа й вийшов з гробу. Ісус закликає нас вийти зі своїх печер, з темряви. Ми можемо Його не почути, або не слухати. Але «голосно» Він кличе кожного з нас до світла життя, незважаючи на «полотно», у яке ми загорнуті, яке нас поневолює і засліплює.
«Розв’яжіть його, нехай іде». Якщо ми послухаємося Його посеред своїх випробувань, своєї темряви, навіть якщо наша згода буде дуже несмілива, непевна, Він звільнить нас від усього, що нас тримає, від усіх злих прив’язаностей, які шкодять нам у житті. Тоді ми зможемо «ходити» за Ним, дихати живим повітрям Його Святого Духа.
Кінцевим результатом цього радикального перетворення, нашого «духовного» воскресіння у Христі, буде наше спасіння, але подібно, як юдеї, «які прийшли до Марії», побачивши чудо, вчинене Ісусом, так і наш власний перехід від смерті до життя буде здатний викликати численні навернення навколо нас.
Візьмімо цей останній урок із тексту: ми ніколи не зціляємося, не звільняємося і не «воскресаємо» тільки для себе, для особистого блага. Це завжди відбувається також і для свідчення, яке ми повинні дати, щоб інші серця, своєю чергою, відкрили єдине справжнє щастя – отримувати любов Бога і любити Його.
