«Йдучи до Єрусалима, Він проходив між Самарією та Галилеєю. І коли входив Він в одне село, зустріли Його десять чоловік прокажених, які зупинилися віддалік. І вони гучним голосом говорили: Ісусе, Наставнику, помилуй нас. Побачивши їх, Він сказав їм: підіть покажіться священикам. І коли вони йшли, очистилися. Один же з них, побачивши, що зцілився, повернувся, гучним голосом прославляючи Бога, і припав лицем до ніг Його, віддаючи Йому хвалу; і це був самарянин. Тоді Ісус сказав: чи не десять очистилися? Де ж дев’ять? Чому вони не повернулися віддати славу Богові, тільки іноплемінник цей? І сказав йому: встань, іди; віра твоя спасла тебе» (Лк. 17:11-19).
У часи Христа життя прокажених виглядало надзвичайно жалюгідно: вони не тільки були приречені тогочасною медициною – хіба що зцілилися б чудесним способом, – але й, через ризик заразити інших, трималися подалі від помешкань здорових людей і були відкинені в соціальному плані. Цих осіб вважали нечистими, як фізично, так і духовно, вони були знедолені, осуджені суспільством.
Ось чому, йдучи назустріч Ісусові, вони тримаються на поважній відстані й викрикують Йому свої прохання. Прокажені, без сумніву, чули про Нього, адже кличуть Його на ім’я. І вони вирішили ризикнути. Це вже акт віри, навіть якщо їхня віра, можливо, дуже мізерна й корислива. Хай там як, та вони на весь голос закликають Його змилуватися над ними і таким чином привертають Його увагу.
Однак приходить розчарування: здається, що Ісус не відповідає на їхнє настійливе прохання. Він не чинить жодної дії, не промовляє жодного слова для оздоровлення. Він лише їх «бачить» і спонукає зробити наступний крок: «Підіть покажіться священикам». Так, ніби Він не бажав звертати на них уваги. Звичайно, у Книзі Левіт (див. розділи 13 і 14) описано всі правила, яких повинні дотримуватися прокажені. А священикам, зокрема, належало підтвердити їхнє можливе одужання й об’явити їх знову чистими. Втім, конкретно у тому випадку, порада Ісуса, либонь, не мала жодного сенсу: ті десять людей і далі хворіли на проказу. Навіщо показуватися священикові, якщо вони не одужали? Прокажені могли подумати, що Ісус насміхається з них або ж зовсім байдужий до їхньої долі.
Нам також часто здається, що Ісус не відповідає на наші прохання. Так, ніби Він глухий чи байдужий до наших проблем. Або ж Його відповіді не збігаються з нашими очікуваннями і дезорієнтують нас.
Пригляньмося до поведінки прокажених: незважаючи на дивну пропозицію Ісуса, вони без вагань виявляють Йому послух. Це правдивий акт віри, як у Петра, що, за наказом Ісуса, закинув свої сіті, хоч упродовж цілої ночі нічого не зловив. Вони послухалися, без жодних застережень, адже їм уже не було що втрачати. В глибині нашого страждання ми іноді погоджуємося врешті піти за Христом, який є нашим останнім «рятівним колом». «І коли вони йшли, очистилися». Далеко від Ісуса, по дорозі до священиків, вони отримують оздоровлення.
Тоді, як усі оздоровилися, лиш один, однак, повернувся, «гучним голосом прославляючи Бога». Тут ідеться про справжню прославу: прокажений зрозумів, що його зцілення не є результатом якогось випадку, а прийшло від Бога; усім серцем він славив того, хто звільнив його від хвороби. Можна зробити висновок, що зцілений тоді зрозумів, що Ісус – це Месія, адже «припав лицем до ніг Його, віддаючи Йому хвалу». Він Його почитав і прославляв: він, без сумніву, розумів, що Ісус є від Бога, а не тільки великий духовний учитель чи особливо обдарований чудотворець.
Тоді Ісус дивується, зауважуючи у присутності всіх, що той єдиний повернувся, аби «віддати славу Богові». Він не сердиться, не виявляє злости: Він лише розчарований. Він не покарає решту дев’ять за їхню невдячність, «відібравши», наприклад, у них їхнє оздоровлення. Усі десятеро оздоровилися від прокази. Втім лише чужинець отримав додатковий «дарунок». І то який «дарунок»! Істинне спасіння: «Встань, іди; віра твоя спасла тебе».
У чому ж, отже, полягала «віра» того самарянина? Лише в тому, що він вірив, що Бог змилувався над ним. Він відкрито висловив свою віру прославлянням, доземним поклоном, а не мудрими богословськими розважаннями. Лише виявом своєї вдячності у присутності свідків і своєю подякою Ісусові. Така віра – віра, що спасає, – є під силу усім, також і нам.
Відтепер ми краще розуміємо головну вагу свідчення, зокрема тоді, коли отримуємо оздоровлення. Це наш обов’язок скласти подяку Господові. Свідчення укріпить нашу віру і віру тих, хто нас оточує. Однак часто ми бачимо, що хоч багато і зцілюються, та мало хто свідчить про це…
Самарянин отримав найкращий подарунок: спасіння на додаток до оздоровлення. Саме цього ми повинні прагнути більше, ніж будь-якого оздоровлення. Чи ми вважаємо, що краще не зцілитися, але спастися, ніж зцілитися, та не спастися, як ті дев’ятеро прокажених?
Подумаймо також про всіх тих, хто зцілює. Можливо, іноді застосуванням своєї сили вони можуть дати зцілення фізичне, але внутрішнє оздоровлення – ніколи. Навпаки, духовний стан оздоровленої за їх посередництвом людини часто гірший, ніж до того: її охоплюють страхи, сум, неспокій… А в спасінні, яке сходить лише від Бога, вони ніколи і за жодних обставин не можуть сумніватися. Дев’ятеро юдейських прокажених, мабуть, вважали, що в особі Ісуса мають справу з простим цілителем: вони пройшли повз спасіння.
Наслідуймо краще приклад самарянина: зважмося просити в Бога те, чого потребуємо; приймімо Його задум щодо нашого життя. І якщо Він захоче нас оздоровити, звільнити, не забуваймо дякувати, свідчити про те, що Він зробив для нас: про зцілення і про спасіння, адже ці два дари йдуть у парі. Тоді наша віра, як і віра всіх людей, зміцниться, зросте, розквітне.
