У кожного суспільства є свої способи стирати з лиця землі пам’ять про неугодних: камери тортур, в’язниці і т. ін. У наш же час у всьому світі проводяться заходи з благоустрою міст, щоб зробити їх привабливими для туристів і приїжджих бізнесменів, при цьому зазвичай просто видаляючи з вулиць неприємних для їх очей убогих і безпритульних – мабуть, істинне обличчя міста. Як багато людей вважають, що дійсно гуманного суспільства можна досягти, якщо просто закрити очі на знедолених. А що думає із цього приводу кожен з нас?
Ну, гаразд. Можливо, тепер нам стане зрозумілим, чому євангельська розповідь про розіп’ятого Бога на ім’я Ісус – розповідь, яка напевно не один раз сходила з вуст Симона Киринеянина і його синів, – була такою образливою для Римського світу. Бог, страчений нарівні з бунтівниками і рабами?! Бог, зарахований до людей, гідних забуття?! Такий образ Бога був неприйнятний, оскільки він виставляв на загальний огляд зворотну сторону Римської цивілізації – жорстокість, варварство, – про яку непристойно було згадувати в бесідах. Ісус не повинен був залишитися в пам’яті людей. Розп’яття мало зробити з Ним те саме, що зробило з тисячами інших безіменних жертв. Але Ісуса не забули. Історія Його розп’яття звучала і продовжує звучати. Упродовж двох століть Рим безуспішно намагався стерти її з пам’яті людей, і пам’ять про Нього жива, а Його єдність із забутими жертвами свавілля і знущань, з людьми, які заплатили своїм життям за філософію можновладців, не дозволяє забути і про них.
Що ж побачив Симон, поки ніс хрест на Голгофу і спостерігав за солдатами, що прибивали Ісуса до хреста?
Лише одну із сцен повсякденного життя Римської імперії. Для єрусалимського юдея вона була ще одним свідоцтвом жорстокої долі, до якої Бог за незбагненними, одному Йому відомим причинами прирік Свій народ. Звісно, Ісус був одним з трьох засуджених. Інші двоє були розбійниками, яким, як багатьом юдеям у ті скрутні часи, довелося віддати свою землю на сплату податків і піти в гори, звідки вони почали здійснювати набіги на будинки багатих людей. Вони були учасниками селянського опору, що піднявся проти тиранії юдейської аристократії разом з Римськими пригноблювачами. Це були не революціонери-ідеалісти, а прості люди, яких важкі економічні умови змусили прилучитися до загонів опору. Такі люди і підлягали розп’яттю, бо, на думку римлян, являли загрозу громадській безпеці. До них Римська влада зарахувала і Ісуса, Який, разом з багатьма іншими, був принесений у жертву цивілізації в її Римському розумінні. Первосвященики повністю розділяли погляди римлян: смерть таких людей, як Ісус, була повністю в їх інтересах.
Опинившись у самому вирі подій, Симон, без сумніву, ще сильніше відчув похмурий жах хресної страти. Йому пощастило, адже він лише ніс чужий хрест, тоді як багато його співвітчизників самі помирали цією страшною смертю. Крім того, Симон мав помітити в Ісусі щось особливе.
Але особливе чи ні, все ж Ісус був черговою жертвою. Його одяг, що за правом належав тепер солдатам, був останньою часткою людської гідності, відібраної в Нього в процесі навмисного, повного приниження. Після декількох годин нестерпного болю Ісус, нарешті, вигукнув: «Пити!» У цьому крику звучав не лише біль, але і безпорадність жертви, вимушеної волати про милість до своїх катів, які стояли поряд і глумилися над вмираючим. А помер Ісус напрочуд швидко (деякі днями залишалися висіти на хресті), у повній самотності, забутий людьми і покинутий Богом.
У Своїй смерті Ісус розділив долю не лише Своїх «сусідів» по хресту, але і численних інших жертв. Він зробив крок у пітьму, що поглинула і продовжує поглинати тисячі людей. Ісус один міг би уникнути цієї долі. У ті дні і тижні, що передували Його арешту, Він мав не один шанс сховатися, але Він вважав за краще виразити Свою солідарність з нещасними жертвами, не заради Себе, а заради них самих. Його єдиною метою було єднання з ними в любові. У Євангеліях розповідається, як Ісусу, що висів на хресті, запропонували одурманюючий напій, щоб полегшити біль. Цей напій – вино із спеціями, – рухомі співчуттям, готували для засуджених єрусалимські жінки, для того, щоб притупити їх біль. Але Ісус відмовився пити. Відмовився, бо сам прийняв рішення до дна випити чашу страждань; зробив крок у пітьму і розділив долі тих, кого вона приховувала.
Ісус страждав нарівні з іншими, але Його любов восторжествувала над смертю. Страждання не змусили Його замкнутися на собі. Вони не позбавили Його, як це часто буває, духовної сили і здатності турбуватися про інших. Навпаки, навіть помираючи, Ісус випромінював любов і турботу, що зігрівала усе оточення. Вона зігріла засуджених разом з Ним розбійників, Його охоплену горем матір і навіть катів, про прощення яких Він благав Бога. Чи помітив це Симон Киринеянин? Чи не в той момент, коли він ясно побачив любов і турботу Ісуса про інших, Симон почав розуміти, що, незважаючи на Своє повне єднання з іншими розіпнутими, Він у той же час різко відрізнявся від них? Як можна гостріше відчуваючи в той момент жорстокість Римського панування, Симон не міг не бачити, що перед ним не просто жертва римського правосуддя або відважний боєць юдейського опору, а той, Хто приніс Божу любов пригнобленим і навіть їх пригноблювачам.
Ісус пішов на смерть добровільно, але ми не повинні думати, що це було самогубством. Самогубство – це втеча від дійсності. Римський письменник Сенека вважав, що самогубство набагато прийнятніше за розп’яття, тільки хрест Ісуса не був спробою окремої людини звести рахунки з життям – він став кроком до якнайглибшого єднання з іншими. Ісус добровільно прийняв несправедливість стосовно Себе, постраждавши безневинно, але тепер Він може співпереживати усім іншим безневинним жертвам. Його потаврували злочинцем, і Він виявив солідарність з усіма засудженими, справедливо чи несправедливо. Приречений на страждання і смерть, Він став одним цілим з іншими людьми, кому доводилося колись відчувати страждання. Страждання ж рідко звалюються нам на голову просто так. Часто ми таким чином розплачуємося за себелюбство, жадність і зневагу іншими. Але Ісус страждав, рухомий любов’ю, що не згасала навіть у момент найжахливіших страждань, Він став живим втіленням єдності Бога з усіма страждальцями.
Йти за Ісусом хресним шляхом означає не забувати тих, з ким Він страждав, з ким став одним цілим, особливо тих, хто рідко затримується в пам’яті людей: в’язнів, що стали жертвами правлячого порядку; тих, хто блукає в пітьмі; тих, хто залишився наодинці з горем і болем. Тисячі людей страждають незримо для оточення. На згадку про них, ми обираємо хресний шлях, як це зробив Ісус. Знявши рожеві окуляри, ми лицем до лиця зустрінемося з жорстокою реальністю цього світу. Це небезпечне завдання, але, подібно до Симона Киринеянина, ми скоро зрозуміємо, що саме так ми стаємо щонайближче до Ісуса.
