Уривок для читання: Мк. 15:20-32
Стандартна римська процедура розп’яття включала попереднє жорстоке побиття засуджених батогами. Оскільки розп’яття було явищем дуже поширеним, вертикальна стійка хреста нерідко залишалася закріпленою на місці страти. Засудженому ж доводилося нести на собі важку дерев’яну поперечину – її потім прикріплювали до вертикального стовпа, і таким чином виходив або звичайний хрест, або т-подібна споруда, до якої прибивали цвяхами нещасну жертву. До цього часу Ісус, знесилений, спливаючий кров’ю, вже не в змозі був нести поперечину до місця страти, і солдати, вихопивши з натовпу роззяв випадкового перехожого, звалили на його плечі Ісусів хрест і змусили нести за міську стіну на місце страти. Ось так чоловік на ім’я Симон Киринеянин проти своєї волі став супутником Ісуса на хресному шляху.
Того дня Симон навіть не думав приєднатися до натовпу, що прийшов подивитися на розп’яття. Він йшов у протилежному напрямі. Він цілий день працював у полі і тепер повертався додому в Єрусалим. Симон і гадки не мав про події, що схвилювали усю столицю, хоча наказ римлян нести чужий хрест навряд чи міг його здивувати. Адже країна жила в умовах окупації. Римські солдати нерідко примушували ні в чому не винних юдеїв виконувати їх накази і потурати їх примхам. Така була похмура реальність життя під владою іноземних завойовників.
Усе, що нам відомо про Симона, міститься лише в одному, але напрочуд місткому вірші Євангелія від Марка. Симон був родом з Киринеї, розташованої на Північно-африканському узбережжі, на території сучасної Лівії. У цьому місті була численна юдейська община, а Симон, без сумніву, був юдеєм. Враховуючи його африканське походження, читачі Євангелія часто собі уявляють його чорношкірим. Можливо, так і було. Людина цілком може бути одночасно юдеєм і чорношкірим. І в наші дні багатьох відвідувачів Єрусалиму дивує велике число чорношкірих солдатів ізраїльської армії – Ефіопських юдеїв, «фалаша». За часів Ісуса в столиці теж було немало чорношкірих. Будь-яка людина могла стати юдеєм, і багато хто навертався в юдаїзм. Оскільки в стародавньому світі не існувало расових забобонів, нікого не дивували чорношкірі обличчя, що тут і там траплялися в натовпі юдеїв і язичників, які прибули в Єрусалим на Пасху.
Можливо, Симон дійсно був чорношкірим, але точно цього ніхто не знає. Можна лише з упевненістю сказати, що він народився в юдейській діаспорі за межами Палестини, але пізніше повернувся у святе місто. На відміну від багатьох інших, що заповнили цього тижня вузькі вулиці міста, він не належав до паломників, що прибули на свято. Весь день Симон працював у полі, а жив він в Єрусалимі, тому він був у курсі усіх подій у найбільш неспокійній провінції Римської імперії.
З Маркових слів можна зробити ще один висновок: пізніше Симон став християнином. Марко згадує його синів – Олександра і Руфа, – що було б абсолютно незрозумілим для перших читачів Євангелія, не будь ці дві людини відомими християнськими діячами. Отже, випадок, що зіштовхнув Симона з Ісусом, чий хрест він поніс проти власної волі, послужив його наступному наверненню. Який же вплив на Симона зробив хресний шлях, який він пройшов разом з Ісусом?
Для Симона розп’яття Ісуса відрізнялося від інших передусім тим, що він сам виявився втягнутим у цю жорстоку процедуру, і доки він зупинився, щоб підняти на плечі важку ношу, нам варто поглянути на цей вид страти очима типового юдея першого століття. Найстрашніший вид узаконеного вбивства і катувань, розп’яття було повсякденним явищем в Іудеї тих часів. Симону напевно не раз доводилося спостерігати, як сотні інших жертв повільно помирали цією тяжкою смертю.
Те саме, втім, можна сказати про кожного жителя будь-якого іншого місця Римської імперії, хоча ніде не розпинали так часто, як в юдейській Палестині. Це варварське знущання було звичайним покаранням за юдейські повстання проти нещодавно встановленого римського володарювання. Лише за 30 років до цих подій не менше двох тисяч юдеїв було розіп’ято за стінами Єрусалиму в один день. Відтоді відбулося багато інших страт. Часті розп’яття злочинців, рабів, бунтівників та інакодумців служили страхітливим нагадуванням усім підданим імператора про жорстокість Римської окупації.
Цікаво дізнатися, що, хоча розп’яття було дуже поширеним явищем, Євангельське оповідання про розп’яття Ісуса містить якнайповніший опис цього виду страти в древній літературі. Чому ж раніше про розп’яття згадувалося тільки побіжно, рідко зупиняючись на деталях? Чому багато письменників, які мали б описати розп’яття у своїх творах, уникали цієї теми? На це є дві причини, і вони також допоможуть нам побачити смерть Ісуса в новому ракурсі.
Передусім, для більшості культурних, освічених письменників старовини розп’яття було занадто огидне, щоб про нього говорити. Цей вид страти був спрямований на те, щоб завдати засудженому якомога більше болю: надзвичайно повільна смерть наставала від задухи, жари або переохолодження. Причому дрібні деталі постійно «удосконалювалися» садистські налаштованими катами. Розп’яття було жахливими тортурами. Це знав кожен, хто хоч раз спостерігав його. Тому освічені літературні діячі не бажали про нього навіть чути.
Вони зовсім не прагнули до його скасування, сприймаючи його як засіб залякування, необхідний для підтримки порядку в цивілізованому суспільстві. Але в той же час вони намагалися про нього не думати. Занадто пильна увага до розп’яття спотворювала б їх уявлення про Римське панування, як про гуманний і благотворний для усіх державний устрій, що несе мир і процвітання народам. Ці люди не заперечували проти так поширеного в нашому світі різнодумства. З одного боку, їм вдавалося зберегти образ суспільства, що ідеалізувався, де правлять закони цивілізації, але в той же час вони не могли не знати, що порядок у ньому підтримується завдяки добре налаштованій системи залякування.
Розп’яття було образливо публічним видовищем, інакше воно не змогло б до кінця виконати свою роль. Але тим більш рішуче його уникали діячі літератури і мистецтва, що оспівували славу Риму. Такі прекрасні правителі, як Юлій Цезар і Плиній, яким регулярно доводилося віддавати накази про розп’яття, ніколи не згадували про них у своїх мемуарах.
Друга причина, через яку розп’яття рідко згадувалося в древній літературі, полягала в передбачуваній нікчемності засуджених. Гідні поваги люди – Римські громадяни і важливі громадські діячі – не могли бути розіп’яті. Це було долею нижчих верств населення – рабів і чужоземців. Особливо часто розп’яття ставало покаранням для державних злочинців і непокірних рабів. (Непокірність зовсім не обов’язково означала бунт: Римський поет Горацій писав про хазяїна, який наказав розіп’яти раба, який потайки скуштував суп, що призначався для панського столу).
Розп’яття було корисним для підтримки політичної влади Риму над величезною імперією, а також державної структури усього рабовласницького суспільства. Страх перед можливим повстанням рабів, що порушило б усі громадські засади, як і перед бажанням скорених народів скинути Римське ярмо, виражався в тисячах хрестів, що вишикувалися від Риму до Єрусалиму.
Розп’яття було зворотною стороною медалі під назвою «Pax Romana» – запоруки порядку, миру і безпеки. Але мир і процвітання забезпечувалося жорстокими, варварськими методами. Розп’яття було вигідне тим, хто користувався благами цивілізації, що ідеалізувалася ними. Про нього можна було з легкістю забути, адже саме для того і призначалася ця страта: стерти з лиця землі пам’ять про неугодних, яким довелося дуже дорого заплатити за блаженні мріяння їх сучасників. Таким чином, розмов про розп’яття в суспільстві уникали, а про нещасних страчених не згадували ніколи.
