– На початку дев’яностих років народ натовпами йшов на зібрання, євангелізації, покази християнських кінофільмів. Багато хто каявся, приймав Ісуса Христа, йшов у Церкву. Чи можна цей рух у країнах колишнього Радянського Союзу назвати пробудженням?
– Я не можу назвати той період пробудженням. Швидше, це схоже на клітку, мешканці якої, побачивши розкриті двері, кинулися хто куди. Я не бачив і зараз не бачу в народі пошуку Бога. Адже разом з походами на перегляд християнських кінофільмів, безліч християн кинулася за кордон. Швидше, це був процес пошуку себе у світі загублених марень. Додам, що всяка спроба узагальнювати процеси, зокрема і поширення віри, призведе нас до невірних висновків. Я переконаний, що навернення до Бога має глибоко особистий характер. Бог відроджує людину, відновлюючи в ній образ Свій. Це – індивідуально, як прийняття віри, так і зростання в істині.
– Дуже багатьом з цих людей так і не вдалося знайти в церквах те, що вони шукали. Немало людей пішло у світ. Чому?
– Тому багато хто не знайшов, що шукали зовсім не Бога, шукали заміну зниклого соціалізму. Я пам’ятаю жінку, яка в щирому нерозумінні казала: «Я до Вас прийшла після адвентистів, до яких прийшла після харизматів. Ні там, ні тут нічого мені не допомагає». – «У чому Ваша проблема?» – спитав я. «У мене болить спина. І я не отримую зцілення…»
З іншого боку, у Церкві не було розуміння своєї місії. Багато десятиліть Церква виживала, не зазіхаючи на благовістя, і зовнішні люди були ворогами Церкви. Був абсолютно втрачений досвід роботи з людьми, яких Писання називає «немовлятами». На життя Церкви впливало і зовнішнє оточення. Безжальне ставлення до людей, суд без милості, правило цінніше, ніж людина, загальне більше, ніж особисте, – привело до того, що Церква стала не «домом милосердя», а «домом правосуддя». І в цьому випадку я додам, що будь-яке узагальнення буде невірним. Усе дуже індивідуально.
Мені розповідали абсолютно конкретний випадок. В одному місті вірні провели наметову євангелізацію. 300 людей відгукнулися на заклик і вийшли вперед з покаянням. 30 з них прийшли в Церкву для вивчення Біблії і підготовки до хрещення. Троє з них прийняли хрещення. У той час, коли мені це розповідали, вони збиралися залишити Церкву, бо не змогли в ній ужитися. Ось і поясніть цей феномен з погляду теоретичного і практичного богослов’я!
По суті, Церква вже проходила цей етап. Ті самі перші дні Церкви, які ми ідеалізуємо, коли ніхто нічого не вважав своїм – «Усі ж віруючі були разом і мали все спільне. І продавали майно і всяку власність, і ділили між усіма, зважаючи на потребу кожного» (Діян. 2:44,45), – закінчилися тим, що прийшли розбрати, усередині общини виникли групи «наші» і «не наші». Це призвело до необхідності направити кращих людей Церкви на вирішення внутрішніх завдань, а потім і до розсіяння Церкви. У нашому випадку таке самообслуговування, а, по суті, самомилування, закріплене в декількох поколіннях, освячене і узаконене. Люди відмовляються народжувати і виховувати своїх кровних дітей. Тим більше не уміють служити, жертвувати, терпіти. Церковне правило, як закон мідян і персів, не може бути змінене. Люди, які приходять у Церкву, не розуміючи природи таких правил, не бачачи для них основи в Біблії, неминуче входять у конфлікт і покидають общину.
Є і ще одна серйозна проблема – відсутність у Церкві учнівства. Заклик Христовий: «Прийдіть до Мене і навчіться від Мене» (пор. Мф. 11:28,29) у більшості випадків розуміють як запрошення до покаяння, що вважається достатнім і закінченим учнівством, коли людина входить у Церкву через покаяння і хрещення. З іншого боку, як я вже сказав, чимале число людей, які прийшли в Церкву, не були відроджені Духом Святим. Мав місце емоційний вибір, рішення розуму, активне запрошення рідних, життєва криза, тобто усі вторинні причини для приходу в Церкву мали місце, але головного – народження згори – не сталося. Христовий заклик «візьми хрест свій, та йде за Мною!» не зрозумілий і не прийнятий. Немає прикладу «життя за Духом», немає внутрішнього бажання до умертвіння плоті. У такому разі плотська природа бере гору, і замість зростання в істині, відбувається нарікання, за ним – бунт, і потім – вихід з Церкви. Як би то не було, треба пам’ятати про ті властивості ґрунту, які Христос показав у притчі про сіяча. З чотирьох категорій ґрунту лише один – якісний, що приймає насіння і дає плід!
– Що відбувається з тими, що відпали, заблукали, відступниками? Що про це каже Священне Писання?
– Маю зауважити, що становище того, хто відпав, і відступника або того, хто заблукав, може суттєво різнитися. І непросто дати точну оцінку того, що відбувається в духовній сфері. Я, принаймні, закликаю бути дуже обережним і не поспішати ставити оцінки, ухвалювати вироки, використовуючи якісь штампи. Усе дуже індивідуально. Що відбувається з людьми, які опинилися в становищі відступника і не прийняли напоумлення, напевно, найкраще каже послання Ісуса до Лаодикійської Церкви: «Знаю твої діла; ти ні холодний, ні гарячий; о, якби ти був холодний або гарячий! Але оскільки ти теплий, а не гарячий і не холодний, то викину тебе з уст Моїх» (Одкр. 3:15,16).
Священне Писання дуже конкретно виражає згубність становища відступника. От як, наприклад, апостол Петро пише в посланні своєму: «Залишивши прямий шлях, вони заблукали» (2Пет. 2:15). «Вони раби тління» (див. 2Пет. 2:19). Апостол називає їх «синами прокляття, бо вони зваблюють душі неутверджені». «Це безводні джерела, імла та хмари, що їх жене вітер; для них приготований морок вічної темряви. Бо, висловлюючи надуте пустослів’я, вони ловлять у плотські похоті і розпусту усіх, які ледве відстали від тих‚ що живуть в омані. Обіцяють їм волю, будучи самі рабами тління; бо хто ким буває переможений, той тому і раб. Бо якщо, позбавившись скверни світу через пізнання Господа і Спасителя нашого Ісуса Христа, вони знов заплутуються в ній і перемагаються нею, то останнє буває для них гірше за перше. Краще було б їм не пізнати дороги правди, ніж, пізнавши її, повернутися назад від переданої їм святої заповіді. Але з ними трапляється за правдивим прислів’ям: “пес повертається до своєї блювотини” і “помита свиня йде валятися в багно”» (2Пет. 2:17-22).
– Яку роль у цих процесах грають наші громади і церкви?
– Наші церкви і громади, будучи представництвом Царства Божого, покликані здійснювати справу свого Царя. Священне Писання говорить з усією певністю, що Місія Ісуса в тому і полягає, щоб шукати заблукале і відновлювати те, що відпало: «Поверніться, діти-відступники, – говорить Господь, – тому що Я поєднався з вами, і візьму вас по одному з міста, по двоє із племені, і приведу вас на Сион» (Єр. 3:14). Церкві доручено напоумляти людей, які опинилися в такому стані: «Благаємо вас також, браття: наставляйте на розум безчинних, втішайте малодушних, підтримуйте немічних, будьте довготерплячі до всіх» (1Сол. 5:14).
Людей упертих, які не приймають умовляння, Писання радить напоумлювати, але і до таких проявляти любов: «Коли ж хто не послухає слова нашого в цьому посланні, того майте на увазі і не знайтеся з ним, щоб присоромити його. Тільки не майте його за ворога, а наставляйте на розум, як брата» (2Сол. 3:14,15). Проте є і такі категорії, яких Писання радить виганяти з общини і навіть з ними не спілкуватися. «Єретика‚ після першого і другого напоумлення‚ цурайся, знаючи, що такий розбестився і грішить, будучи самозасудженим» (Тит. 3:10, 11). «Це люди, котрі відділяють себе від єдности віри, душевні‚ що не мають духа. А ви, улюблені, навчаючись найсвятішої віри вашої, молячись Духом Святим, бережіть себе в любові Божій, чекаючи милости від Господа нашого Ісуса Христа для вічного життя. І до одних будьте милостиві, з розсудом, а інших страхом спасайте, вихоплюючи з вогню; викривайте ж зі страхом, ненавидячи навіть одяг, що осквернений плоттю» (Іуд. 19-23). Навіть і при такому понад строгому ставленні до відступників і заблукалих, Священне Писання залишає надію. От як апостол Павло учить Церкву в Коринфі треба вчинити з людиною, що згрішила: «Віддати сатані на виснаження плоті, щоб дух спасся в день Господа нашого Ісуса Христа» (1Кор. 5:5).
Переконаний, що найголовнішим завданням Церкви є пізнання Господа Ісуса Христа, щоб представляти світу гідний образ Спасителя. На Церкві лежить відповідальність у точності показувати світу «Путь і Істину і Життя». І засіб для цього єдиний: жити і служити в точній відповідності з життям Спасителя.
