«В одному дослідженні було встановлено наступне: 80 відсотків парафіян більше хвилює комфортабельне життя на землі, ніж перспективи іншого світу, а 54 відсотки стверджують, що їх релігійні переконання жодним чином не впливають на їх поведінку в повсякденному житті. Серед тих, чий ступінь соціальної орієнтації був високим, а духовної – низьким, сегрегацію в школах схвалювали 59 відсотків, серед тих, у кого духовна орієнтація переважала над соціальною, на користь шкільної сегрегації висловлювалися лише 27 відсотків» (Г. В. Олпорт. «Забобони і особа»).
Зустрічав християн, що були християнами тільки по неділях у церкві. Решту часу вони були бізнесменами, батьками сімейств, друзями, родичами та ін. У кожному статусі і положенні вони мали відповідну життєву філософію, забуваючи, що християнин скрізь і завжди християнин: і в церкві, і в житті за церквою (він християнин-бізнесмен, християнин-чоловік, християнин-батько, християнин-друг і т. ін.). Але ці люди розводили мости, і в них кожне положення мало свої береги. Вони говорили, розуміли і чинили десь так: церква церквою, а бізнес бізнесом, вони існують за різними законами; дружба це дружба, а бізнес це бізнес, і нічого їх змішувати. І т. ін…
Тобто їх християнство було не визначальним і як би мимохідь. Усе життя повністю не керувалося Христом. Їх світогляд, життєві установки і правила є еклектичними: щось від християнства, щось від «духу часу». Трохи там, трохи тут. Він християнин, але щиро голосує за комуністів. Він християнин, але вірить у НЛО. Він вірить у Христа, але стукає по дереву (щоб не зурочили), плює через плече, чекає доки хтось інший пройде перед ним по вулиці, яку перетнув чорний кіт (нехай іншому не пощастить), заглядає на початку тижня в гороскопи, не вітається за руку через поріг, увечері не бере гроші (приносьте уранці), намагається розглянути долю по лініях руки і практикує багато чого подібного.
Таких «християн» легко збити з пантелику і шляху. Вони не стійкі. Не мають стержня і загальної, направляючої ідеї, суцільна амальгама[1]. Християнство дає цілісну картину світу, і той, хто має це знання, може бути послідовним у своїх висновках, оцінках і вчинках. Він оцінює усе через призму свого християнства: побачений фільм, почуту ідею або теорію, прочитану книгу (неважливо яку – християнську, наукову, художню, публіцистичну, філософську, політичну…), побачене явище або подію, тобто УСЕ. Він не напружується і не пильнує всякий раз: «стоп, я ж християнин, треба оцінити саме з християнських позицій». А потім давай згадувати ці самі позиції. Усе відбувається автоматично, християнський світогляд увійшов до плоті і крові, у серце і душу, у дух і свідомість. Він і не може роздумувати по-іншому, це його образ думки. Адже він справжній, а не формально-номінальний християнин.
[1] Амальгама (фр.) – у переносному значенні суміш різнорідних речей, ідей.
