Переглядаю чотири журнали: православний, католицький, баптистський, і п’ятидесятницький. На кожному, що природно, лежить відбиток приналежності до деномінації. У баптистському усе по-баптистському, без несподіванок і сюрпризів. Те ж стосується і всіх інших журналів. Чудеса, описані в католицькому друкарському органі, відбуваються на ґрунті католицтва: стигмати отця Піо і зцілення, здійснені цим капуцином, Туринська плащаниця, свіжі майже трьохсотрічні Гостії, що зберігаються в кафедральному соборі італійської Сієни, та ін[1]. Той же принцип у православному і п’ятидесятницькому журналах, чудеса носять внутрішньоцерковну специфіку.
Кожен існує автономно від іншого, неначе інших немає зовсім або до них не мають жодного відношення. Воно десь і так, але все-таки усі називаються християнами, сповідують Одного Спасителем – Ісуса Христа.
От уривок з одного свідоцтва католички Софії: «Незабаром я важко захворіла, мені мали видалити пухлину на грудях. Незважаючи на величезний страх перед операцією, я постійно ухилялася від сповіді. Була повна відчаю. І тоді, будучи в батьків, на великій свій подив відшукала в молитовнику свого брата літанію і вінчик до Божого Милосердя. Почала молитися і раптом зрозуміла весь сенс нашої віри – що Ісус мене любить і заради мене помер на хресті, що Бог міг простити те моє вбивство (аборт. – В. М.). Важко описати, що я тоді відчувала. Пам’ятаю тільки, що я говорила: «Господи, якщо Ти є і любиш мене, то мені не треба вже ні про що турбуватися». Тільки ця молитва і привела мене до сповідальні, де я зустрілася з істинною любов’ю. Величезна радість, щастя, а також почуття, що я зовсім не гідна цієї милості. Сталася радикальна зміна мого життя. Я припинила убиватися через своє минуле, віддала його Ісусу, а Він зцілив мене духовно, психічно і фізично. До сьогоднішнього дня в мене немає жодних проблем із здоров’ям. Гадаю, що Божа любов вимоглива, але ці вимоги приходять з часом, спочатку треба зазнати безкорисливу Любов Божу».
Правда, багато спільного? Католицьке (молитовник, літанія, сповідальня) можна замінити на те, що більше відповідає баптистському або п’ятидесятницькому середовищу (православним майже нічого змінювати не треба) і отримаємо той же результат: покаяння, сповідання Христа, радикальна зміна життя, свобода, зцілення…
Далі Софія пише: «Сьогодні я щаслива. Знаю, що людина по-справжньому вільна, якщо виконує заповіді. Намагаюся як можна частіше брати участь у Святій Месі і поклонятися Господу Ісусу. Відчуваю любов до Богородиці і ненароджених дітей, за яких молюся, беручи участь в акції духовного усиновлення». Вже звучить більше по-католицькому? Для самого католика усе це нормально, природно, правильно і добре. А які претензії може пред’явити, наприклад, баптист? За любов до Богородиці? Чи молитву за дітей, яких абортували? Здається ці «недоліки» (любов до Богородиці недолік?!) блякнуть на тлі щирої любові до Ісуса. Так само католик може оцінювати свідоцтво, приміром, п’ятидесятника. Якщо він не фанатик специфічних моментів, то він, побачивши специфічні моменти інших, може не надати їм значення, якщо побачить щире спрямування людини саме до Ісуса Христа. Бо вирішує і визначає ставлення саме до ІСУСА ХРИСТА. Бо більш важливого, значущого, головного, визначального і рятівного немає і не може бути.
***
У будь-якій християнській деномінації є люди, здатні писати теологічні книги, ніяк ні проявляючи свою приналежність до певної. Вони пишуть в єдиному для усіх християн руслі. Так писав католик Г. К. Честертон («Ортодоксія», «Вічна людина»). І «рядовий член англіканської церкви» – за його власними словами – Кл. Льюїс (усі праці). І православний О. Мень («Історія релігії», «Син Людський»). Отже, таке єдине русло для усіх християн існує. Відповідно, ним можна плисти?
[1] Наприклад, така цікава історія, розказана одним священиком Станіславом: «Сталося це в одному з люксембурзьких міст. У м’ясну крамницю зайшла бідна літня жінка і попросила дати їй шматочок м’яса. Зізналася, проте, що в неї немає грошей. До неї відразу ж підійшов охоронець, якого це прохання ніскільки не схвилювало, а м’ясник уїдливо запитав: «Шматочок м’яса? А чим ви заплатите?» Жінка відповіла: «Грошей у мене немає, але я пожертвую за вас Святу Месу».
Чоловіки, дуже далекі від віри, почали глузувати з неї. М’ясник сказав: «Гаразд, йдіть на Святу Месу – я дам вам м’яса стільки, скільки важить Свята Меса». Жінка вийшла, здавалося, зовсім не розчарована поведінкою чоловіків.
За годину вона повернулася з якимсь папірцем у руках. На ній був напис: «Я пожертвувала за вас Святу Месу». Посміхаючись, м’ясник поклав цей папірець на одну чашу ваг, а на другу – шматок кістки. Ваги навіть не здригнулися. Додав шматочок м’яса – знову виявилось, що легкий папірець важить більше, ніж кістка і м’ясо. Нервуючи, м’ясник перевірив ваги – вони були встановлені правильно. Він із злістю кинув на них шматок шинки досить великих розмірів, але стрілка знову не здригнулася. Схвильований тим, що відбувається, м’ясник дав жінці шматок м’яса. Після того, що сталося, він став робити це щоденно, бо зрозумів: Бог таким чином промовляв до нього. Цього дня здійснилося його навернення.
Охоронець, який був свідком того, що сталося, також увірував. Додому він повернувся іншою людиною. З цього дня він з почуттям глибокої відданості і з великим упокорюванням брав участь у Святій Месі. Цим охоронцем був мій батько. Я і мої брати стали священиками. А батько увесь час повторював нам, щоб ми з усією відповідальністю і вірою звершували чин Святої Меси».
