Пасажири, що вижили, ставили собі питання: що з ними було б, якщо на місці Густава Шредера опинилася байдужа людина, яка чітко наслідувала інструкції?
Він бився за пасажирів, неначе вони були його дітьми, заспокоював, вселяв надію. Безстрашно вів перемовини з чиновниками вищого рангу США і Канади. Намагався обійти гострі кути зі своїм керівництвом, ризикував життям, відмовляючись виконувати накази з Німеччини, хитрував, заплутував, вичікував, але твердо йшов до мети – щоб то не було врятувати пасажирів.
Розумово відсталий син
Юрген Глевеке, онук Шредера, якому дісталися архіви, листування і щоденники двоюрідного діда, розповів журналістам «Шпігеля» про особисту трагедію Густава – у нього був син-інвалід, якого він хотів уберегти усіма можливими способами.
Шредер шалено любив свого розумово відсталого сина, намагався його лікувати, розповідав йому про морські подорожі, дарував маленькі дерев’яні моделі кораблів, якими його син ніколи не зможе керувати. Збереглися листівки, які він відправляв своєму Рольфу, підписуючи «Твій Татотан».
Можливо, це і є ключ до розгадки поведінки капітана – любов до «бракованої» дитини, яка, згідно нацистської ідеології, була не гідна жити на землі. Можливо, тому він так гостро відчував біль переслідуваних людей. Він відчув це на собі – ставлення нацистів до людей з інвалідністю було маніакальним, таким же, як і до євреїв.
Виправданий
Густав Шредер повернувся в Німеччину. Його зняли з посади капітана корабля і перевели на посаду клерка в Німецьку військово-морську обсерваторію, але серйозних репресій не відбулося.
Він помер у 1959-му році, до кінця його життя багато хто з врятованих їм пасажирів слав йому подарунки – одяг і їжу.
11 березня 1993 року в ізраїльському Національному меморіалі Катастрофи Яд ва-Шем Густав Шредер, разом з Оскаром Шіндлером, був посмертно удостоєний звання «Праведник світу» за героїзм виявлений при порятунку пасажирів лайнера «Сент-Луїс».
