«Гординя – загнане углиб душі усвідомлення свого безсилля». (А. Жердин).
Ось переконана в правоті людина намагається переконати в ній іншу людину, діючи упевнено, кажучи красномовно і переконливо, під кінець, ніскільки не досягнувши успіху у своїй місії, починає кип’ятитися і заходить на друге коло доказів. А розставшись, дивується з нерозуміння і дурості співрозмовника. Хоча не завжди незгода свідчить про дурість людини. Швидше про її гордість, що не дозволяє визнати свою поразку (хоча ці поняття важко розділити, «гордість» має латинський корінь «гурдус», тобто «дурість»). Тим більше якщо справа стосувалася поглядів і понять, яких людина дотримувалася роками. Як же їй, якщо вона і побачила свою неправоту, з ходу її визнати перед такою, як вона сама, людиною?
Навіщо в спорі з іншою людиною домагатися кінцевого результату саме зараз і тут? Щоб вона визнала нашу перевагу? А навіщо це нам? Невже це і є для нас кінцевою метою, або все-таки важливіше визнання істини, і тільки її… Якщо цінна істина, то не варто тиснути на людину, поки вона не впаде на наших очах під тягарем наших аргументів. Якщо людина відразу відмовляється від своїх думок, яких притримувалася багато років, то це не свідчить на її користь. Легка перемога це не перемога, бо така легковірна людина завтра з такою ж легкістю відмовиться від істин визнаних сьогодні.
Людина має вистраждати, виносити (як мати своє дитя) свої думки. Важливо посіяти насіння, запустити черв’ячка, який гризтиме людину зсередини, поки вона не прийде до істини, але тоді це буде безболісно для її гордості, їй здаватиметься, що до цього вона прийшла сама, і лаври, отже, дістануться їй самій. Ну і нехай, якщо від цього виграє істина. А проблема гордості буде розв’язана пізніше, і не нами, бо страждаємо на неї теж.
