«Любіть ворогів ваших». (Мф. 5:44).
У християнина завжди будуть вороги («Усі, хто бажає жити побожно в Христі Ісусі, будуть гнані» – 2Тим. 3:12), навіть найближчі люди, і ті можуть ворогувати, ставлячи в провину саме віру в Сина Божого («…І вороги людини – домашні її» – Мф. 10:36).
Але «якщо ворог твій голодний, нагодуй його». (Рим. 12:20). Християнин, б’ючись з ворогом, б’ється не проти його, а за нього. Кінцевою метою боротьби є спасіння душі ворога, що робить Христос, а не перемога як позбавлення влади, знищення або приниження за всяку ціну.
***
Якщо не опиратися злу і не робити йому гідну відсіч силою (інших аргументів зло все одно не сприймає?), то чи можна його перемогти? Чи зло, не зустрівши опору, тільки множитиметься і розростеться? Якщо перейти в практичну площину людського співіснування і, оминувши момент, що не підлягає спростуванню, коли злочинця (носія зла) ізолюють від суспільства і таким чином обмежують зло в його прояві, торкнутися ситуації «або-або», коли злочинця треба зупинити пострілом з пістолета, то чи буде це перемогою добра? Взагалі, чи є людина, що захищає закон з пістолетом, представником саме добра? Чи тут застосовне поняття двох зол, одне з яких менше? Дві банди, що відстрілюють одна одну, це зло в чистому вигляді, це зло знімає свої криваві жнива, де кожен і злочинець і жертва одночасно.
***
«Тут, як і усюди, природа користується злом заради блага» (А. Бергсон. «Сміх»).
Французький філософ допускає, що засобом досягнення добра може виступати зло, але в руках природи. Якщо за усіма явищами стоїть зовні-моральна природа, далека від категорій етики і моральності (де єдино і можливо оперувати поняттями добра і зла), тоді неможливо відокремити добре від поганого. Але якщо перенестися у сферу людської природи, то тут, якщо зрештою якогось дійства (засіб) виходить добро, сам засіб важко назвати злом. Якщо людина досягає такого важливого стану, як упокорювання (добро), за допомогою хвороби, розорення та іншого «зла», то їх вже складно класифікувати як зло. У кожному окремому випадку, буде це злом або не буде, стає в залежність від результату. Хвороба, розорення та інше подібне до них, таке, що є зовнішнім стосовно душі і духу, виходить відносним до духовних результатів (упокорювання або озлоблення). Якщо мета блага, то і засіб стає таким. Хвороба, що призвела до упокорювання, є добром (у цьому конкретному випадку). Так добро перемагає зло на усій протяжності. У конкретній людині, у певному явищі…
Добро не може битися із злом його ж методами (занадто різна в них природа), тут неможливо відокремити мету від засобу «Коли ми вимушені боротися із силою, що міститься в якомусь абсурдному чи страхітливому образі людини – образі, який, скажімо, виношував нацизм, – ми ризикуємо породити подібний кошмар самою спробою боротьби з ним» (Р.-П. Уоррен. «Знання і образ людини»). Країна, вимушена воювати з ворожою державою, що вторглася на її територію, вибивши супротивника з власної території, не зупиняється на досягнутому, а продовжує війну, поки сама не захопить територію супротивника, перетворюючись таким чином на загарбника. Так було і з царською Росією, що гнала Наполеона від Москви до самого Парижу, і з більшовицькою Росією «з братами», вони також від околиць Москви гнали німців до Берліна, по дорозі захопивши Пів-Європи (ласкаво просимо в соціалістичний табір). Треба визнати, що не усі війни закінчуються саме так, але не стільки через відсутність бажання, скільки через відсутність можливостей, ресурсів і сили.
Зло в самій людині можна перемогти ззовні тільки доброму (Рим. 12:21). У всіх інших випадках немає переможених і переможців серед людей, бо переможцем виходить саме зло. Як (об’єктивно) менше зло може перемогти більше (поліцейський, що вбиває злочинця)? Чи мислимо таке в принципі? Таке можливе в цьому місці і цьому часі, але в бутті, узятому цілком, в усьому його тимчасовому охопленні, з усіма моральними законами, – зло залишається злом, а пересилити і нейтралізувати його можна тільки доброму. Суд підсумкам такої боротьби виноситься не з позиції часу і контексту одного розділу, але з позиції вічності і контексту усієї книги. Охоплює усю книгу і бачить усі наслідки тільки Бог, людину ж Він озброює цією думкою: «Нікому не відплачуйте злом за зло… не бувай переможений злом, а перемагай зло добром» (Рим. 12:17-21). Те, що здається людині непоправним злом, дійсно є злом, але не непоправним. Якщо людина залишилася вірною добру, то для неї усе виправляється, видужує, розставляється на належні місця у вічності Самим Богом. У кінці добро завжди виграє. Це Божий закон.
Апостол Павло показує, як досягається перемога над ворогами: «Отже, якщо ворог твій голодний, нагодуй його; якщо хоче напитися, дай напитися йому; бо, роблячи це, ти збереш йому на голову палаюче вугілля» (Рим. 12:20). За Августином, палаюче вугілля, – це розкаяння і сором, які палитимуть кривдника. Не упевнений, що це обов’язкова реакція в усіх випадках. Але тут важливо саме самому встояти і не піддатися на провокації зла, зберігши внутрішній мир. Добро перемагає зло не десь в емпіріях, а в самій людині, на її сердечному плацдармі.
Зло, що завдається людині людиною, породжує реакцію (вендету) у відповідь, яка у свою чергу робить удар у відповідь, і так до кривавої розв’язки. Якби одна із сторін не відповіла на удар, то цей ланцюжок урвався б. Зло залишилося б без трофеїв, і розв’язка була б іншою. У таких випадках необхідно, щоб насіння зла впало на кам’янистий ґрунт («камінь же цей Христос») і не проросло. Чи впало при дорозі і його подзьобали птахи добра…
