У старозавітній книзі Неємії є одне дуже важливе згадування: «І відокремилося сім’я Ізраїлеве від усіх інородців, і встали і сповідувалися у гріхах своїх і в злочинах батьків своїх» (9:2). Зокрема ізраїльський народ визнавав: «В усьому, що було з нами, Ти праведний, тому що Ти робив за правдою, а ми винні. Царі наші, …священики наші і батьки наші не виконували закону Твого, і не слухали заповідей Твоїх і нагадувань Твоїх, якими Ти нагадував їм. І в царстві своєму, при великому добрі Твоєму, яке Ти давав їм, і на широкій і родючій землі, яку Ти відділив їм, вони не служили Тобі і не наверталися від злих діл своїх. І ось, ми нині раби; на тій землі, яку Ти дав батькам нашим, щоб годуватися її плодами і її добром, ось, ми стали рабами. І плоди свої вона в безлічі приносить для царів, яким Ти підкорив нас за гріхи наші…» (Неєм. 9:33-37).
«В усьому, що було» – це розорення Юдейського царства вавілонянами і відведення більшості мешканців Єрусалиму, столиці Юдейського царства, у довготривалий, у довжиною в цілих сімдесят років полон. І вже потомки цих полонених, що повернулися в землю Обітовану, каялися Богові не тільки у власних гріхах, але й у гріхах своїх батьків, бо на думку тих людей саме гріх, переступ святої Божої волі, був причиною всіх нещасть і поневірянь, що випали на їхню долю і долю їх батьків. Між іншим, вірне рішення, звісно, якщо покладатися в цьому питанні на Біблію.
Але б сьогодні цих людей, і то в кращому випадку, визнали недалекими, «темними» людьми. Бо в нинішньому світі не прийнято визнавати власних помилок, і тим паче сповідувати, вибачатися в них перед Богом. Тим більше за гріхи батьків чи державних лідерів. Нинішні люди вважають себе куди більш розумними і «цивілізованими», не до кінця розуміючи в чому саме полягає сенс «цивілізації». «Цивілізації», яка не вчиться на власних помилках, а з якоюсь маніакальною послідовністю припускається схожих помилок знову і знову, тим самим простуючи до власної погибелі. Звісно, якщо їх не сповідає, не вибачиться за них перед Богом.
От тільки не дуже віриться, що колись наші співвітчизники зможуть переступити свою гординю і покаятися перед Богом за більш ніж сімдесятирічний полон у безбожній радянській імперії, в якому більшість них перебували за власною згодою, а багато хто продовжує за ним ностальгувати. Чесно кажучи, не віриться в це. І зважаючи на це, не треба обурюватися, дивуватися чому стільки лих випадає останнім часом на долю України чи персональну долю багатьох її громадян.
Якщо люди не хочуть відпустити ганебне, страшне, кроваве минуле, чому вони тоді дивуються, що воно вертається до них? Чому вони обурюються несправедливістю світу, якщо не хочуть вдатися до милосердя Божого?
