Слово прокляття вживається в Біблії досить часто. В українському перекладі «прокляття» служить вираженням таких єврейських синонімів, як ʾarar, qalal і ʾala що відповідають грецьким словам kataraomaі, katara і epіkataratos, а також haram і herem, що відповідають грецьким anathematіzo і anathema. У Писанні образ прокляття пов’язаний з трьома основними темами: створеного порядку, міжособових стосунків і Божих завітних стосунків з Ізраїлем.
Прокляття творіння. Прокляття часто виражається у відділенні від природного місця існування. Перше в Біблії прокляття зазнав змій, проклятий «перед усією худобою», тобто відокремлений від світу тварин. Земля теж була проклята і відчужена від Адама, який не міг більше легко отримувати її плоди для харчування (Бут. 3:17). Перше прокляття на людину Бог наклав пізніше, у випадку з Каїном, який був відлучений від землі і, можливо, від свого народу (Бут. 4:11). Це прокляття, що відчужувало Адама, а потім Каїна від землі, служить ознакою прокляття у вигляді полону, якого згодом зазнає весь Ізраїль.
Міжособові прокляття. У літературі сусідніх близькосхідних народів ініціатива прокляття землі і людей завжди виходила від людини. У Старому Завіті люди теж могли вдаватися до прокляття, іноді у формі проголошення відплати, як у випадку з Ісусом Навином, що прирік гаваонитян на рабство (Нав. 9:23; пор. Бут. 9:25; 27:29), відозви (Суд. 21:18; 1Цар. 26:19) або вирази самобичування (Єр. 20:14-15). У той же час, біблійні розуміння прокляття відрізнялися від його небіблійних аналогів того часу передусім тим, що останні ґрунтувалися на чаклунстві і магії, а перші були, передусім, духовними і витікали з етичних міркувань. Тому первинний зв’язок прокляття з магією біблійні автори замінювали зв’язком із завітом.
Це не означає, що усі прокляття в Біблії співвідносяться з Богом. Є безліч випадків, коли прокляття служить просто синонімом «кепкування» або «лихослів’я» (напр., Вих. 21:17 {«лихословить»}; 3Цар. 2:8 {«лихословив»}; Пс. 36:22; 61:5; Притч. 26:2; 27:14 {«хто проклинає»}), і в цьому сенсі прокляття рівнозначно «нарузі слави» (Пс. 4:3). Таке прокляття як лихослів’я, що йде від нечестивих, викликає обурення, про що часто говориться в поетичних книгах.
Прокляття завіту. У Второзаконні Ізраїль присягається в готовності дотримувати завіт з Яхве, скріплюючи клятву повторенням «амінь» (Втор. 27:15-26). У Втор. 27 Яхве перераховує Ізраїлю умови благословень і проклять, і цей перелік охоплює усі сфери життя. У випадку якщо Ізраїль відійде від Нього і піде за іншими богами, «Пошле Господь на тебе прокляття, сум’яття і біди в усякій справі рук твоїх, яку станеш ти робити, доки не будеш знищений» (Втор. 28:20). Тут поставлена доля Ізраїлю як народу: залежно від того, буде Ізраїль «головою» (Втор. 28:13) або «хвостом» (Втор. 28:44), на нього виливатимуться благословення Бога або Його гнів. Кінцеве прокляття полону означало видалення того, у чому виражалася слава Ізраїлю: Божої присутності.
Цілком допустимо, що сила Втор. 28-29 полягає в образах прокляття як методу примусу. Будучи законною реакцією Бога на непослух, прокляття загрожувало позбавити порушників завіту безпеки, свободи, здоров’я і благословень. У результаті прокляття Ізраїль частково або повністю відсторонявся від деяких благословень, що призводило до приниження значення дарованих йому Богом відмінних рис. У Новому Завіті ми бачимо прокляття як примус і приниження в образі духовного рабства (напр., Ін. 8:34-47; Рим. 6:20; Гал. 4:8; Іуд. 1:6).
Найбільшою мірою Боже завітне прокляття як вираження «гніву Божого» Ізраїль відчув під час завоювання його Вавилоном і наступного полону. Полон за своїм значенням порівнянний з Виходом. Бог, Який уклав завіт з Ізраїлем і стояв на його боці під час Виходу, став «як ворог» (Плч. 2:5), коли Єрусалим був зруйнований за невірність завіту. Хоча Ізраїль і повернувся на землю, у Новому Завіті показується, що він все одно залишався в стані духовного відділення від землі, перебуваючи в якому благочестиві прагнули до «утіхи Ізраїлевої» (Лк. 2:25), «спасіння в Єрусалимі» (Лк. 2:38). У цілому розповіддю про Ісуса є розповідь про Месію, що пропонує Ізраїлю обіцяне повернення із заслання і благословення нового завіту (Мф. 5:1-12). Але Ізраїль у більшості своїй не прийняв, і Ісус висловлював прокляття на адресу народу (напр., Мф. 11:20-24; Мк. 11:12-14, 20-21; 12:1-11) і попереджав про прийдешню велику національну катастрофу (Мк. 13:14-23; Лк. 13:34-35; 19:42-44; 21:20-24). Ісус перейняв на Себе «прокляття закону» (Гал. 3:13), покарання за невірність Ізраїлю (і світу) і тим самим проклав шлях до спасіння за допомогою прийдешнього виправдання на суді усіх, хто піде за Ним. Завдяки цьому «благословення Авраамове» поширилося на язичників (Гал. 3:14). Ізраїль і язичники викупалися від «сучасного лукавого віку» (Гал. 1:4; 4:3-9). Але в Новому Завіті говориться також про есхатологічне прокляття, кінцевий суд, на якому ті, хто відкидає Боже спасіння, будуть засуджені до погибелі у відділенні від Бога.
Джерело: Словник біблійних образів: [Довідник] / Під ред. Ліланда Райкена, Джеймса Вілхойта, Тремпера Лонгмана
