Від Червоного моря довга низка біженців рушила в пустелю Шур. Два дні люди й отари знаходилися в дорозі, не знаходячи ніде води. На третій день вони ступили на землю, що називається Мара, що означало «гіркі колодязі». Тут дійсно була тільки гірко-солона вода. Усі хотіли пити, але ніхто не міг пити цю воду. Тоді народ почав нарікати на Мойсея. Тут, у Марі, ізраїльтяни вичавили зі своїх міхів останні краплі води. Тоді Мойсей звернувся до Бога. І Господь вказав йому на дерево, яке Мойсей повинен був кинути у воду, щоб вода втратила свою гіркоту і стала придатною для пиття.
Коли валка досягла пустелі Сін, закінчилася вся їжа, яку подорожні взяли із собою. Щоб не померти з голоду, їм довелося різати худобу. Народ знову почав нарікати. Тоді Господь допоміг, створивши два дива: увечері на табір опустилася величезна зграя птахів. Це були перепели. Їх можна було ловити руками і тут же смажити на вогнищах. Вранці, коли піднявся туман, земля в пустелі була покрита чимось дрібним, схожим на крупу. Здалеку здавалося, що на землі лежить іній. Мойсей сказав: «Це хліб пустелі – манна. Її нам дав їм Бог. Нехай кожен до сходу сонця візьме стільки, скільки потрібно, щоб вгамувати голод протягом одного дня. Вона буде з’являться щоранку».
Манна була смачною. Деякі набрали прозапас і на наступний день. Коли вони ввечері заглянули в свої посудини, то побачили, що манна вже почала гнити й погано пахнути. Тоді вони послухалися Мойсея і на наступний ранок вже не збирали манни більше, ніж їм потрібно було на один день.
Караван дійшов до кам’яної пустелі. Там знову почалися негаразди: ніде не було води. У народі посилилося невдоволення. Бог сказав Мойсеєві: «Іди та вдар твоїм посохом по каменю біля підніжжя гори!» Мойсей так і зробив. Скеля тріснула, і з неї забило кришталевочисте джерело.
