Останні сторінки, присвячені опису життя Ізабелль Кун, мабуть, були написані чужою рукою.
Коли сили покидали її, а зір усе погіршувався, вона вимушена була відкласти перо убік. Але це сталося лише за декілька тижнів до її смерті. У своєму будинку у Вітоні вона витримала на своєму ложі визначену їй Богом останню арену. Її чоловік і син були поряд з нею. В її кімнаті збиралися, щоб поговорити, почитати і помолитися один з одним. Тут Ізабелль за напрочуд короткий час зробила нариси своїх книг. Вона майже не говорила про свої страждання.
20 березня 1957 року з її кімнати розчинилося вікно в небо. Її чоловік знаходився поруч, і йому здалося, що кімната раптом наповнилася неземним світлом. У нього було відчуття, ніби він стоїть перед воротами в небо. Пристрасне бажання його дружини – відійти від землі і бути в Господа – виконалося.
У міській церкві, де зібралися на траурне служіння друзі Ізабелль, чітко звучала нота тріумфу її життя в Христі. Квіти і листи свідчили про велику любов до спочилої.
Незабутнім було коротке свідоцтво однієї дитини в день похоронів.
Поглянувши на тихе, бліде обличчя Ізабелль, дитина сказала: «Місіс Кун виглядає такою спокійною, що я б теж з радістю пішла туди, куди пішла вона».
Так безмовні вуста Ізабелль Кун і з арени смерті говорили про її Господа і Спасителя Ісуса Христа.
Керолін Кенфілд
