Найзнаменитішим злочинцем в історії людства був учитель з Назарету на ім’я Ієшуа, Ісус. Він був заарештований, допитаний судом за участю свідків і засуджений до страти. Вирок був затверджений (втім не відразу) вищестоящою інстанцією в особі римського чиновника на ім’я Понтій Пилат, і приведений у виконання негайно. У чому ж полягала провина «пророка з Назарету»? Коли ми починаємо прояснювати цю історію, багато що стає незвичним, багато що починає спантеличувати. Та зате багато що раптом встає на свої місця. І це подібно до спалаху осяяння.
Напередодні арешту Ісус збирає Своїх учнів на святкування Пасхи. Він знає, що сьогодні вночі Його заарештують, і тому слова, з якими Він звертається до учнів, звучать як заповіт. Він, як би підводить підсумок усьому сказаному раніше. Ось, що Він каже: «Щоб усі були єдине: як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони нехай будуть в Нас єдине, – щоб увірував світ, що Ти послав Мене» (Ін. 17:21). – І в цій підсумковій фразі-заповіті, яку Господь Ісус залишив усім людям на землі, лежить ключ до «злочинів» Ісуса, в яких Йому докоряли.
А докоряли Йому в порушенні закону неодноразово. Закликаючи уникати духовного злочину, гріха, Ісус постійно ставить Себе під удар охоронців духовного Закону. Причому, не можна сказати, що вони діють довільно. Ні. Вони цитують слова, що «засуджують» дії пророка з Назарету, і беруть їх не звідкись, а з Книги, яку більшість дорослих юдеїв знають майже напам’ять, – зі Святого Писання, Тори.
Коли Ісус зціляє хворого в синагозі, Він чує, що не можна зціляти в суботу, що Він порушує закон. І це правда – там так написано. Коли Його учні, зголоднівши, їдять колоски в полі, Він знову чує докір у порушенні Закону, бо це знову була Субота, а згідно із законом у суботу не можна було займатися працею – учні ж Його, очищаючи зерна пшениці, згідно із законом, займалися молотінням, що було неприпустимо. Коли учні їли, не умивши руки, їх Учитель знову піддався нападкам, бо це теж було порушення закону. Але найбільшим гріхом і злочином Його було те, що Він «робив Себе рівним Богові». І дійсно, Ісус сказав учням «Я і Отець – єдине». І ще він сказав: «Хто бачив Мене, той і Отця бачив» (Ін. 14:9). І ще – «ви боги».
У чому ж справа? Порушував Ісус закон Мойсеїв чи ні? Грішив Він проти заповідей Божих чи ні? Як це встановити? Як знайти ключ до найголовнішого? Давайте повернемося до Тайної Вечері, до «заповіту» Ісуса. «Щоб усі були єдине». Перечитаємо це ще раз і вдумаємося. І тоді ми побачимо, що не виправдувальні це слова, а наступальні. Що всякий, хто ставить себе поза Єдністю Отця, Сина і людини, Єдності, здійсненої в Христі, переступає Основний духовний закон, «основний стан речей» у світі. Якщо я випадаю з Єдності, я затверджую свою частковість. Якщо я кажу, що Отець – це одне, а я, бідний грішник – це друге, я затверджую свою особість. Якщо я кажу – ось та людина – злочинець, а я – інший, – я розділяю світ на фрагменти, і я нічим не відгукнувся на великий Христовий заповіт-твердження – «Щоб усі були єдине».
Світ, роздроблений гріхом, почався із твердження Адама «нехай буде за волею моєю», почався з його егоїстичної автономії від Бога, яка породила ілюзію, що Бог може перебувати в одному місці, а людина в іншому. Хоча пророки вже писали – «Зійду на небо – Ти там перебуваєш; зійду в пекло – і там Ти» (Пс. 138:8). Гріх породжує дуже стійку ілюзію роздробленості світу, відокремленості людей один від одного, розлучення їх з Богом. Але це лише ілюзія. Якщо я ототожнюю себе зі своїм его, зі своїм несправжнім «я», зі своїм гріховним «я» – я перебуваю в ілюзії, уві сні, від якого, вустами апостола Павла, Господь закликає отямитися. І ілюзія, сон цей – такі сильні, що для пробудження знадобилося, щоб Бог зійшов на Землю, призвав нас згадати, хто ми такі насправді, і віддав за це життя на хресті.
Отже, який же «основний злочин» людини, основна її помилка, основний її невірний вибір – гріх? Це злочин частини перед цілим. Ще раз – це злочин частини перед цілим.
І з цього погляду стає зрозумілим, чому фарисеї, які цитували Закон, були неправими, а Ісус, Який «порушує закон», правий. Господь, кажучи їм, що Він, Ісус, людина і Бог, більше суботи, закликав до Цілого – не лише поставити себе на фон Єдності, але і стати цією Єдністю, а її супротивники закликали спертися на інструктивну цитату. Цитата сама по собі, вирвана з контексту, часткова, гріховна, неправедна, фрагментарна. Вона сама по собі не здатна замінити невимовну, неназвану жодними словами, а вже тим більше процитованими, Любов. А стаючи явищем інструктивним, цитата намагається підмінити собою Бога, Єдине.
Вона робить те, що робить більшість людей у сучасному світі: бути осколком, фрагментом, «іншим», і прикидатися, що ти єдиний, цілий, нерозбитий – стало і честю, і реальністю світу. Але це реальність сновидна. І ось чому.
Ми складаємося з вищого «Я» – образу і подоби Божих, і з нижчого – его, яке я б визначив, як систему інстинктів, що перевищили своє призначення, яке дароване нам Богом. А простіше кажучи – як егоїзм, гординю. А егоїзм і гординя мають власні очі, причому очі ці мають здатність «спотворювати реальність». Згадаємо історію з Каєм із «Снігової королеви», якому в око потрапив шматочок «диявольського» дзеркала. Він став бачити світ іншим. Що світ може бути проекцією і результатом нашого помилкового, гріховного бачення. Що його можна побачити, як він є «насправді», тільки в тому випадку, якщо «око наше буде чистим».
Бо з погляду фрагмента – світ злий, ворожий, небезпечний. Бог далекий, а людина – суперник. З погляду Цілого, усе створене – «дуже добре», як сказав Господь з «поза-часу» при створенні. З погляду его і інструктивної цитати, Христос – злочинець. З погляду Спільного, Духа Святого – одне з Богом і людиною, Спаситель.
Попереджаючи про небезпеку помилки фрагмента, небезпеки злочину частки проти Цілого (Бога), Господь Христос виразився досить різко: «Тому кажу вам: всякий гріх і хула простяться людям, але на Духа хула не проститься людям» (Мф. 12:31). Що тут мається на увазі? Та те ж саме. В одній молитві Дух Святий називається як Той, Хто скрізь перебуває і усе наповнює. Хто здійснює Єдність, якою Він і є. І Він здійснює цю єдність у нас, якщо тільки ми перестаємо «провадити життя осколка». І річ не в тім, що Бог нам не простить або покарає людину, якщо та усунеться від єдності Духа, поганьбить Його – людина сама себе карає таким чином, бо усуває себе цією ганьбою від Життя і його Джерела. Переступаючи основну заповідь про Єдність і коячи основний злочин частини перед Цілим. І саме він обертається злочином перед собою. От як це працює.
Проектуючи свою частковість на іншу людину, бачачи її гріх, звинувачуючи її в злочинах, я бачу в ній лише самого себе. Я бачу не її – свої власні недоліки. Будучи частковим, я бачу в ній іншого, а не Христа. А тим часом, Христос живе в кожному, залучаючи усіх нас до здійсненої Ним на землі Єдності. А якщо усі ми – Одне в Христі, то, засуджуючи брата, я засуджую самого себе, обкрадаючи «іншого», я обкрадаю себе, і, вбиваючи іншого, я вбиваю себе. Я роблю те, що мені невигідне. Навіть з егоїстичного погляду. Ось це добре б нам усім спершу зрозуміти. А потім спробувати застосувати в житті.
І навпаки – допомагаючи іншому, я допомагаю собі, люблячи іншого – я люблю себе, прощаючи іншого, я прощаю себе. Про це є чудова молитва, що належить Франциску з Ассізи, в якій він просить Бога «любити, а не бути улюбленим, розуміти, а не бути зрозумілим, утішати, а не бути утішеним».
Підведемо підсумки. З погляду часткового мислення, фрагмента, інструктивної цитати, Ієшуа з Назарету був і залишається злочинцем. З погляду Цілого, Духа Любові – Спасителем світу і живим здійсненням Єдності. І цей погляд застосований до кожного з нас.
