Вважається, що рання церква – це церква, описана в Діяннях Апостолів і Павлових посланнях. Це не зовсім вірно. Є церква ще більш рання: община дванадцяти послідовників Ісуса, в якій пастором був Сам Ісус. Євангелія дають нам прямі і непрямі посилання про структуру тієї «протообщини». Іуда Іскаріот був скарбником общини, три Апостоли (Петро, Іоанн і Яків) були наближеними до Ісуса персонами. Практично неможливо уникнути структури і організації гурту послідовників впродовж трирічного служіння. Вирішення звичайних завдань на кшталт організації нічлігу, забезпечення порядку на великих зборах, управління пожертвуваними коштами, харчування, навчання новонавернених вимагає розподілу відповідальності і організованості. Одне з місць Нового Завіту говорить, що, ймовірно, Филип відповідав за забезпечення продуктами і харчуванням мандруючої общини. Можливо, колишній збирач податків, Матфей, міг займатися пошуком пожертвувань. Для прикладу можна навести туристичну групу: без організації туристи не зможуть подорожувати спільно. Ісус побудував і організував общину на підставі Свого авторитету, розподілив обов’язки і приступив до Свого громадського служіння. Найближчі учні Ісуса Христа були зобов’язані пожертвувати усю свою власність на спільну справу. Доказом цьому є декілька місць з Нового Завіту.
По-перше, Єрусалимська община після відходу Ісуса була комуною, в якій «все було спільним». Я сумніваюся, щоб відразу після Христового вознесіння Апостоли почали експериментувати над общиною вірних: найімовірніше, вони просто перенесли організацію, залишену їм їх Пастором, на нову церкву, що народилася після п’ятидесятниці. І, по-друге, Апостол Петро в розмові з Ісусом казав, що Його учні «залишили усе» і пішли за Ісусом, на що Ісус відповідає, що «всякий, хто залишить дім, або братів, або сестер, або батька, або матір, або жінку, або дітей, або землі заради імені Мого, одержить у стократ і успадкує життя вічне» (Мф. 19:29). Безперечним є факт, що той, хто не готовий пожертвувати свою власність заради Учителя, не зміг би пожертвувати за Нього і своє життя. Проте кошти, отримані від послідовників у спільну касу, цікавили Ісуса лише з погляду ефективності проповіді і підтримки основних потреб самих учнів, і не більше. Жодних надмірностей в общині не спостерігалося – усе присвячувалося на виконання Божої волі. Ні Ісус, ні Його Апостоли не стали багачами, бо Ісус найсуворіше заборонив концентруватися на фінансовому боці життя. Істинний скарб міститься на небі, і той, хто служить «мамоні», не може служити Богу. З іншого боку, Ісус не вимагав від тих, хто не був готовий заплатити таку високу ціну, щоб йти за Учителем, залишатися з Ним. Він пропонував залишити Його гурт неготовим до самопожертвування заради Євангелія: спасіння залежало від віри у своє богосинівство, а не від бажання бути посвяченим служителем. Саме Своїх найближчих учнів Ісус заспокоював і підбадьорював словами, що як птахи і квіти отримують усе необхідне, так і Апостоли отримають усе необхідне для їх реальних потреб, і навіть значно більше. Поза сумнівом, Апостолів надихала ідея замість своєї особистої і фінансової відданості отримати вищі посади в нового царя – Ісуса. Проте усе вийшло не зовсім так, як вони уявляли. Ісус змусив усі їх гроші працювати на поширення Небесного Царства на землі. У притчі про невірного управителя Ісус намалював образ безсовісного слуги, який приніс благо іншим людям тільки через бажання врятувати свою репутацію. Відповідно і Апостоли мали використовувати усі засоби, щоб принести благо оточуючим і самим собі в майбутньому: благо, чиста совість була однією з вимог в Ісусовому вченні.
Комуна в Єрусалимі довго не протрималася: почалися проблеми з фінансами, потім гоніння. Це довело, що навіть найкращі наміри, пов’язані із соціальною і фінансовою організацією, не працюють без чітких і вірних духовних орієнтирів. Апостоли вірили, що увесь Ізраїль скоро увірує в Ісуса, забувши про попередження самого Христа. Євангеліє було призначене для усього людства, а не для одного народу, що перебував в узах свого релігійного закону. Євреї відкидають Євангеліє до цього дня. Апостоли мали вкласти фінанси в проповідь між язичниками. Вийшло ж навпаки: Павло по церквам в Малій Азії збирав пожертвування серед язичників для Єрусалимської церкви, що зазнала лиха. Чи практикував Ісус у Своїй общині десятину? Зрозуміло, ні. Як вже було згадано раніше, Його учні віддавали усе. Схоже, що десятина та інші релігійні пожертвування, що йдуть невідомо кому, абсолютно не цікавили Ісуса. Небесний Отець прощав гріхи даром, тому жертва як така була вже не потрібна. Грошові пожертвування були потрібні для підтримки проповідників і їх сімей. Коли збирачі податків на храм підійшли до учнів Ісуса і зажадали від них податок на храм, Ісус скерував заплатити тільки для того, щоб не мати зайвих проблем. Правила обов’язкового Божого благословення у відповідь на ритуальне пожертвування як таке Ісус не підтверджував. Втім, і самим прагненням до матеріального і фінансового процвітання Ісус явно нехтував. Життя людське, згідно з Його вченням, було призначене не для подібних «успіхів». Чи була в Ісуса «пасторська зарплата»? Смію припустити, що оскільки усі Свої особисті інтереси Ісус відклав, то в зарплаті із спільної каси Він не мав потреби. У Нього не було сім’ї, дітей, Він бачив мету і упевнено йшов до неї. Усі Його скромні запити були абсолютним мінімумом, необхідним для ефективного служіння. Що могли дати йому зайві гроші, коли усі роки перед Його внутрішнім поглядом стояв хрест, на якому Він мав закінчити Своє земне життя? Усе необхідне для серця і душі – спілкування, відпочинок, радість від праці і т. ін. – купується не ціною грошей. Справжній служитель взагалі думає про інших людей у першу чергу. Кажуть, що гроші як вода. Парадоксально, проте і земне життя людини швидкоплинне подібно до води. Ісус Христос використав Своє життя і Свої гроші для того, що залишиться після усього цього, – для людських душ, що починають свою подорож у Вічності.
