Венеціанські маски сумні. Мій італійський знайомий пояснив мені, що їх печаль – це пам’ять про той час, коли Венеція стала поступово втрачати свою свободу. Що смуток про втрату цієї свободи проник у карнавальні маски і оселився там назавжди. І от вони дивляться на мене з вітрин сувенірних кіосків – бліді, прекрасні, трагічні. Їх загадковість зачаровує. Їх темні прорізи притягують і зачаровують. Вони виражають різні почуття. Але жодна з них не може виразити любов. Масці це не під силу. Втім, те, що не змогли зробити маски, вдалося людям.
На усі лади вони виражають це таємниче почуття – шепочуть слова любові на вухо подрузі, начиняють ними ж попсові пісеньки, говорять про любов на лекціях або обговорюючи Євангеліє. Але поступово починаєш відчувати, що сталася якась підміна, що слів про любов багато, а самої її щось не видно, що, як маска не може замінити обличчя, так само і численні слова не можуть замінити любові. Що усі ми надіваємо маски, які повинні означати любов, як ми її самі розуміємо, тільки в нашому випадку роль масок виконують… – цитати.
Що я маю на увазі під цитатою? Не лише до місця або не до місця наведене висловлювання якоїсь людини – починаючи від класика і закінчуючи сусідом сходовим майданчиком. Передусім, я маю на увазі запозичені форми, моделі поведінки, яку ми починаємо приміряти на себе і наслідувати з дитинства, залежно від тієї сім’ї і тієї країни, в якій ми народилися. І добре, якщо сім’я ця абсолютно здорова, а країна ідеальна (а де ви таке бачили?), але якщо це не так, то…
То нас опановують стійкі, хворі закони поведінки, фіксовані програми, підміни, які визначають усе наше життя, бо змінити їх украй складно. І ось цими «цитатами» людина може користуватися, навіть не підозрюючи, що в неї власне, унікальне, дане їй від Бога, обличчя. Але обличчя відкрити страшно – з маскою якось надійніше, звичніше.
Одна з масок любові каже: я потребую тебе, ти моє життя, у твоїх руках ключі від мого щастя. На перший погляд ця фраза звучить піднесено і романтично. Але давайте подивимося, до чого це призводить на практиці. Слово «потребувати» вже прозвучало. Там де є сильна потреба, виникає сильний страх це втратити або недоотримати. Страх починає рухати стосунками. Закоханий перетворюється на переслідувача, коли намагається добрати ту увагу і ту любов, на які претендує і які перебувають у володінні іншого. А інший, відчувши, що вимоги з боку чоловіка (дружини) стають непомірними і роблять його нещасним, поступово намагається їх уникнути, і, коли це не виходить, починає почувати себе жертвою. Стійка пара «жертва-переслідувач», якраз і характеризує ті руйнівні дисфункціональні стосунки, які в психології називаються залежними. Але самі учасники таких стосунків, звичайно ж, вважають, що люблять і страждають від нездатності партнера належним чином оцінити їх почуття. Такі стосунки навряд чи можна назвати вільними. Швидше, вони нагадують стосунки двох заручників. А коли йде свобода, навіть найпрекрасніші маски стають сумними.
Коли стосунки не ладнаються, багато вірних намагаються удатися до Божої допомоги і просять Його повернути втрачене розуміння. І от тут відбувається найцікавіше. Давно помічено, що люди переносять на стосунки з Богом свої стосунки з батьком або з матір’ю. Це природно. Бо саме сім’я – перша школа довіри, любові, прохань і відповіді на них. Якщо сім’я не навчила дитину любити, бо не вміла сама, то і на Бога вона перенесе все ті ж людські відносини нужди і жертви. Якщо в неї немає досвіду (не цитати) безкорисливої, щасливої любові, що віддає і одержує, то її стосунки з Богом також відбудовуються корисливо. Якщо Бог – це Той, Хто може дати мені щастя або не дати мені щастя як я його розумію, то, випрошуючи Його піти мені назустріч, я молитимуся корисливо. Якщо Він може задовольнити мою нужду, але не робить цього, то я почуватиму себе жертвою. Причому, скільки б я себе не обманював і не утішав цитатами з Біблії, врешті-решт, я зізнаюся собі, що я жертва не чиясь, а саме Бога, Який не дає мені те, що міг би дати, того, що могло б зробити мене щасливим. І скільки б я не умовляв себе «змиритися», мені все одно бракуватиме щастя, яке Бог мені недодав.
У чому ж тут справа? Що заважає мені бути щасливим у стосунках з Богом і людиною? Що заважає мені любити їх і перестати боятися? – Нужда. Найчастіше, корислива.
Є фантастична за глибиною і радістю фраза з псалму: «Господь пасе мене, і нічого мені не бракуватиме» (Пс. 22:1). Про що вона? Вона про те, що той, хто любить – не має потреби. Ні в чому. Навіть у Богу.
І ось тут я прошу зрозуміти мене правильно. Це не означає, що я не вибираю Бога як вищу цінність свого життя. Це означає, що я перестаю відчувати неплідну нужду в Ньому, що знесилює, просто через те, що я зрозумів і побачив, що Він поряд зі мною раз і назавжди, що мені просто не дано Його втратити, що навіть, якщо я і загублюся сам, то Він відшукає мене в пустелі, як про це говориться в іншій євангельській притчі, візьме на руки і притисне до серця. І щойно в мене виникає довіра до такого Бога, а не до Бога-цитати, узятої напрокат у сім’ї, де я виріс, або в інших «цитуючих» вірних, щойно я відчув, що мій Пастир і я – єдині, бо Він Сам так сказав, звертаючись до Отця: «Щоб усі були єдине: як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони нехай будуть в Нас єдине» (Ін. 17:21), – щойно я переживу цю вічну і блаженну Присутність – саме переживу сам, а не процитую чийсь чужий досвід, – я неминуче виходжу у свободу і любов. Вражаюче те, що я завжди в ній був, бо я завжди стояв на березі океану любові, запропонованого мені Господом, Який і є цей Океан, але при цьому роздивлявся садно в себе на лікті, і нічого окрім нього не бачив – жодного океану.
І от, відчувши відсутність потреби в Богові, я набуваю можливості любити Його безкорисливо, а тільки така любов і є любов справжня, вільна, що виводить з краю чужих цитат про любов. Звичайно, до неї потрібно дорости. Звичайно, тут треба пройти довгий шлях і змінити багато установок, але важливо бачити, що той, хто любить, – не має потреби. Бо не хтось, а Сам Господь – Пастир Його. Бо Він сказав, що навіть якщо мати може залишити свою дитину, то Я тебе не залишу. Не через те, що Він нас потребує, або ми потребуємо Його, а через те, що Він – любить. У нас просто немає причин потребувати Його, як не потребує матері немовля, бо вони, – одне. І ось саме тоді зникають усі інші потреби – у грошах, владі, у бажанні, щоб тобою захоплювалися, щоб тобі корилися і т. ін. Бо світ стає не сферою нужди, а краєм любові, яку ніхто не в силах у тебе відняти, бо вона живе в твоєму власному серці. (Звичайно, існують і хвилини «залишення Богом», і було моління Христове на Хресті: «Боже Мій! Навіщо Ти Мене покинув?» – але це особливі, виняткові хвилини, і розмова про них теж особлива).
Цей божественний зразок підходить для усіх людських відносин. Якщо вони (романтичні, скажімо, стосунки) засновані на тому, щоб отримати від іншого те, чого в мене немає, скажімо, щастя, любов, увагу, терпіння, захоплення, то це стосунки потреби, які, рано чи пізно, прийдуть до краху, не кажучи вже про те, що із самого початку їх не можна назвати любов’ю, бо вони корисливі. Справжній союз між тими, хто любить, можливий тоді, коли кожен з них – повний і готовий поділитися з іншим цією повнотою, цим надлишком Життя.
Саме в цьому випадку любов не буде корисливою, не буде любов’ю заручника. Саме в цьому випадку союзу, швидше за все, належить духовно розвиватися і рости. Саме такий союз ніколи не старіє, ніколи не приїдається, вічно юний і прямує у вічність. І тільки це – союз любові. Їх не так багато, але вони є. Я бачив їх сам, і щоразу це була зустріч з дивом. І чи треба казати, що повноту людина набуває лише в результаті її єднання з Творцем.
До такого союзу з Богом і людиною важко прийти. Та все ж він неминучий, бо єдино реальний. Усе інше не оригінал – цитати. Дивно, як багато хто не помічає, що Любов має прекрасну риси знімати лапки із зачарованого світу цитат. І ця властивість таїться в природі самої Благої Звістки. Біблійні письменники віками чекали Месію, цитували древніх пророків, описуючи, як це мало бути. Це були великі слова про Спасіння. Але от прийшов Спаситель і слова втілилися. Ісус не став їх цитувати – Він їх здійснив, втілив. І це єдиний спосіб зняти лапки – втілити.
І якщо я люблю людину, вона перестає бути поняттям, образом, одним з багатьох, людиною взагалі – вона стає таємницею і сяючим сосудом любові. І якщо я люблю дерево, хмару, озеро, як живе явище Премудрості, я перестаю говорити про них слова – я починаю входити в їх Реальність. Я починаю розділяти з ними їх реальність, їх життя, їх таємницю. Я починаю розуміти, чому Франциск Ассізький назвав Сонце братом, а воду сестрою. Любов не міркує, любов не цитує, любов не повчає – вона здійснює себе саму як вищу цінність, яка нічого не потребує. І тому можна говорити про Бога і людину мовою цитат, або говорити з Богом і людиною – мовою любові і свободи. І якщо перше – школа, що підводить до Реальності життя і Бога, школа, яку, втім, можна так і не закінчити або застрягти в ній же як учитель, що повчає тими ж цитатами, то друге – сама Реальність, сама Любов, яка поза свободою немислима.
