Протистояння унікальності і повторюваності в століття масового тиражування закінчується перемогою копії. Те, що стало продуктом товариства масового тиражування – копія (поведінки, продукту, соціальної ролі, способу мислення, способу життя), відсутність і боязнь унікальності – готувалося давно, і одним з найпотужніших чинників зняття унікальності стала цитата, цитування. Саме цитата знесилила християнство і перевела його у сферу інтелектуально-обрядову. Блага звістка усією своєю вогняною і радісною силою була спрямована на ПРЕОБРАЖЕННЯ людини, на подолання її. «Я прийшов вогонь звести на землю, – каже Христос., – і як хотів би, щоб він уже запалав!» (Лк. 12:49). Але вогонь цей – духу, любові, нового життя – не охопив Землю, не став масовою подією. Він пішов у цитату і масовою подією стала християнська цитата. Це було початком церковної кризи. Якщо перші апостоли ясно бачили, що мета – це преображення, то їх послідовники, а особливо в костянтинівську епоху, перевели Благу Звістку у сферу цитування, об’єкту.
Християнство ставило людину віч-на-віч з Богом, про Якого взагалі нічого не можна сказати, воно кликало увійти до ситуації контакту невимовного в людині з невимовним у Богу, у ситуацію преображення, переміщення акценту з обмеженої волі людини, на її вище Я, в якому знімається влада жорсткого об’єкту, що приводить людство до поганої історії з морями крові. Церква ж почала ставити людину перед цитатою.
Цитата з Євангелія, взагалі, зі священного тексту – це таємниця, що стала об’єктом. Стала жорстким предметом, цілком готовим для усіляких маніпуляцій у світі. І вчителі дзен-буддизму прекрасно розуміли це. Вони не повчали, вони вдавалися до коану, алогічного завдання, яке не можна вирішити, але можна пережити. Також добре розуміли це деякі поети. І в розмові про Головне, про Бога, вони знімали логіку цитування, звертаючись до метафори. Христос користувався притчами, які взагалі неможливо повторити, – їх можна лише пережити.
Власне кажучи – слава Творцеві! – Ісуса з Назарету взагалі неможливо процитувати. Причому ніколи і нікому. Він не залишив нам такої можливості – Він не написав ні слова повчань, ні сторіночки тексту, який можна було б пустити на точні цитати, перетворивши на об’єкт все того ж ілюзорного світу. Усе, що потім цитувалося, належить перу Його учнів. І в силу вже цього одного факту Христос попереджає нас – будьте обережніші з цитатою, з копією – бо Мене неможливо скопіювати точно, розмножити адекватно. Мене можна лише зустріти і пережити. І не колись, а прямо зараз – поза часом, простором і об’єктом. Поза цитатою. Бо ця зустріч – найунікальніше, що може з вами статися, бо це зустріч з Тим, Хто став людиною, для того, щоб ти став Богом (це не мої тільки міркування, приблизно так висловився Афанасій Великий).
Що ж, у світі, який суцільно складається з цитат, не потрібна цитата? Та це ж смерті подібно!.. Що ж, цитата, звичайно ж, потрібна… Але не в найважливіших справах. Цитата з Євангелія має на увазі одну єдину мету – зняття лапок. Для цього тільки воно і писалося. Для цього євангельська цитата і призначена (не враховуючи, звісно, її вчительської, педагогічної функції). Але що таке зняття євангельської цитатності? Як зняти лапки з писань апостольських? Для цього існує один єдиний спосіб – здійснити те, що там сказане, у своєму житті.
І якщо там написано «Полюби ближнього як самого себе» або «Нагодуй голодного» – не цитуй це – роби. Не знаєш як – все одно намагайся. Перестань цитувати. І якщо там сказано: «Щоб усі були єдине: як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони нехай будуть в Нас єдине» (Ін. 17:21) – здійсни це у своєму житті, а не критикуй іновірців. І це єдиний спосіб перекладу любові-цитати в любов-життя, милосердя-цитати в милосердя-реальність, безсмертя-цитати і вічного життя-цитати – у власну природу. І це дорівнює створенню вищої унікальності і нової реальності у твоєму житті. Простіше кажучи, віра без справ мертва, а преображення себе у вищу істоту на рівні цитати – неможливо.
Цитата Євангелія повинна нести учнівські функції і тільки. Освітні, шкільні, підготовчі. Головне – зробити слово євангельської цитати своєю плоттю, своїм життям, зняти лапки. Але коли в Церкві цитують Євангеліє, а життя відбувається паралельно, то Церква деградує. Неважливо, яка саме – Католицька, Православна або Протестантська. Процес цитування знекровив, знесилив і остудив їх спільно.
Століття пост-модерну увійшло не лише до соціуму і культури як способу поголовного цитування і заборони унікальності, героїзму і дива – воно увійшло також і в Церкву. ЦИТАТА і є АНТИХРИСТ сучасної Церкви. І Церква цитати є антицерква, бо спрямована проти імпульсу втілення Христового – діяння зверху мови. У принципі – зверху.
Найголовніше знаходиться завжди за межами слів – у тій сяючій глибині, у тому Світі без мови, звідки, кристалізуючись надлишком світла, як гілочка, занурена в соляний розчин, випливають слова. Приберіть це світло, і слова перестануть животворити. І ми матимемо те, що маємо сьогодні під назвою «масова література».
Сотнями років біблійні автори передбачали, що одного разу СЛОВО (ЛОГОС за Іоанном) прийде з таємних вимірів у світ, і у світі станеться небувале – людина відродиться в любові і єдності зі своїм Творцем. Напередодні Нової ери юдеї чекали приходу Месії. Але ніхто не знав, як це буде. І ось – сталося. З Неба зійшло не Слово-цитата, не Цар, що повернув втрачене процвітання єврейському народу, – сталася інша історія. У Вифлеємі, у дні царя Ірода, у небагатих мандруючих – у зв’язку з імперським переписом населення – батьків, народилася дитина. Дитина лежала в годівниці для овець і мовчала. Іноді, напевно, просила материнського молока, сопіла. Вона не повчала, не цитувала. Вона здійснювала пророцтво про нове Життя і Нову реальність. Бог перестав надихати на тексти, що підлягають цитуванню. Він став людиною, знімаючи лапки з того, що обіцяв через пророків. І це був єдиний спосіб змінити світ. Вірніше – запропонувати йому змінитися і дати для цього усі шанси.
Але світ, що дві тисячі років святкує Різдво, вже не дуже добре пам’ятає, що там таке сталося. Йому зручніше жилося і живеться у світі цитат, придорожніх реклам, картинок, що рухаються, і тиражованих норм. І навряд чи під час свята суть Втілення актуалізується. Адже суть будь-якого свята, особливо ж сакрального, – в актуалізації. Не повторі, а переживанні одноразової унікальності того, що колись сталося і вічно відбувається. Бо те, що сталося у вічності, не можна повторити, але можна актуалізувати, пережити знову, раз вже ця подія увійшла до земного часу. Але пережити саме ту подію, а не її копію. Як і в багатьох інших випадках, свята «епохи пост-» стали набагато важливішими за самі причини, які викликали ці свята до життя. Свята копіюють і цитують самі себе, виносячи за дужки унікальність Першоджерела, саму реальність його існування.
Але будь-яка цитата – це прихована можливість зняти з нього лапки. І в цьому сенсі Різдво схоже на вхід у печеру з Немовлям, Матір’ю і вівцями, і ангелами, звідки струмує дивовижне світло свята Любові і Вічного Життя. Світло Реальності. Світло поезії і творчості. Усього того, заради чого тільки і варто жити. Причому власним унікальним життям, а не позиченим, не процитованим. Залишилося лише увійти усередину. Усередину власного серця. Бо зовнішніх шляхів до Христа, Бога і Різдва – не цитати, а Реальності – не буває.
