В останні декілька місяців протистояння прибічників і супротивників різних гей-парадів та інших подібних заходів у ряді міст колишнього СРСР, здається, досягло свого апогею. У цьому протиборстві чітко проявилися дві крайнощі, які викликають занепокоєння. Причому, як це часто буває, крайнощі, будучи протилежними по суті, у той же час у чомусь дуже схожі. Схожість ця проявляється, передусім, в агресивному підході до ведення діалогу, якщо це протистояння можна іменувати таким мирним словом.
Варіант норми?
Перше, що впадає у вічі, коли спостерігаєш за діями організаторів різних гей-заходів, це бажання досягнути визнання в суспільстві своєї нетрадиційної орієнтації варіантом норми. Саме це і ставиться основною задачею усього так званого гей-руху. Йдеться не про переслідування осіб нетрадиційної сексуальної орієнтації або про скасування якоїсь статті в карному законодавстві. Головне гасло – «наша поведінка – така ж норма, як і ваша».
Це прагнення одягнених у міні-спідниці чоловіків щоб то не було досягнути права іменувати свою поведінку нормою і є перша небезпечна крайність, яка не може не турбувати.
Слово «гріх» мале про що говорить людям, далеким від релігії, тому для ілюстрації використовую інше слово – «відхилення». Ці відхилення бувають різними, і якщо бути до кінця послідовним, не варто усе зводити лише до сексуальних переваг. Є, наприклад, люди, які дуже часто брешуть, причому роблять це іноді без жодного видимого сенсу. Існують інші, хто схильний до подружніх зрад, а є такі, хто вважає нормою хамське ставлення до оточення, а лайку – цілком доречною формою спілкування.
Раз вже я вирішив уникати слова «гріх», то скажу так; кожного з нас у тій чи іншій мірі тягне якесь одне або декілька таких відхилень. Так завжди було і буде. Проте з цієї ситуації є два виходи. Ми можемо визнати свої слабкості і намагатися їх здолати, а можемо зажадати, щоб їх визнали «варіантом норми». Я не бачу принципової різниці між парадами геїв, брехунів, подружніх радників або хамів, які б вимагали від суспільства визнати, що гомосексуальні шлюби, брехня, зрада або хамство – це «варіант норми», який лише підкреслює який прекрасний і різноманітний світ навколо нас.
Християнські метальники помідорів
Інша крайність у цьому протистоянні властива деяким групам християн, які виражають своє обурення тим, що відбувається, не цілком адекватно. Масові пікети та інші акції часто привертають увагу до гей-культури куди ефективніше, ніж це могли б зробити самі організатори горезвісних гей-парадів. Якась невелика малотиражна газетка місцевих геїв, про яку ніхто і не чув раніше, завдяки гучним заявам протестуючих, набуває нечуваної популярності, про яку не могла і мріяти. Ультрафундаменталісти з різних конфесій то спалюють книги про Гарі Потера, то пікетують кінотеатри, що демонструють «Код да Вінчі», то вимагають закрити якусь «блакитну» газету. При цьому, природно, популярність того, проти чого протестують, лише зростає.
Добре ще, якщо ці протести не переходять межу, де ці дії вже більше схожі на хуліганські витівки. Так, наприклад, нещодавно в новинах з’явилася інформація про те, що деякі люди, які іменують себе християнами, напали на учасників гей-параду, кидаючи в них тухлі яйця, помідори і… фекалії.
Що робити?
Чи повинні християни протистояти прагненню називати ненормальне нормальним? Безумовно повинні. Але чи варто при цьому допускати хуліганські витівки? Категорично не варто. Іноді ж складається враження, що в розумінні деяких вірних християнське життя це і є нескінченні метання з однієї акції на іншу, з одного пікету на інший.
Я зовсім не симпатизую активістам гей-руху і, як написав, вважаю неприпустимою вимоги секс-меншин про громадське визнання їх сексуальних переваг як варіант норми. У той же час слід уникати хуліганських витівок стосовно них.
Слава Богу, у нашої міської влади вистачає розуму ці паради не дозволяти. Як, втім, і паради гетеросексуалів. Все-таки секс – справа інтимна і не дуже призначена для парадів.
Більшість з нас добре засвоїла правило християнської етики про те, що слід любити грішника і при цьому ненавидіти гріх. Часто спостерігаючи за подібними пікетами, акціями, а то і просто за обличчями їх учасників, другу частину цього правила бачу досить явно (тим більше, йдеться не про гріх у собі, а в іншому). Перша ж частина правила про любов до грішника якось не дуже є видимою. А можливо, починати слід якраз з цього?
