Вільям Мей розповів історію про стару жінку, яка заробляла на життя миттям підлог у знаменитій художній галереї.
«На стінах галереї висіли картини великих майстрів, на яких талановиті художники зафіксували красу літніх пейзажів або рух сонця, що швидко заходить. На п’єдесталах поряд з картинами стояли прекрасні твори скульптури усіх часів. Але для старої жінки галерея була площею, яку треба було помити. Вона дивилася на це зібрання творів мистецтва очима маленького черв’яка, який не в змозі осягнути красу всесвіту. Жінка штовхала перед собою відро і повзла за ним на колінах. Вона мила, терла і витирала. Одного разу один відвідувач побачив її за роботою і вирішив поділитися з нею своїм захватом. «Тут зібрана уся краса світу», – сказав він. Жінка занурила у відро свою щітку і взялася за наступну ділянку підлоги. «Напевно, – погодилася вона, – це красиво, якщо є час розглянути усе це».
А чи є в нас час, щоб подивитися вгору! Якби ми з вами подивилися вгору, ми б побачили люблячого Небесного Отця, Який прагне дати Своїм дітям усе найкраще. Ми б побачили найбільший достаток того, що «Бог приготував тим, хто любить Його». Якби ми могли дивитися вгору, ми б побачили у своєму розпорядженні Боже забезпечення в надлишку. Ми б побачили, як небесні посланці, відправлені до усіх кінців землі, йдуть на допомогу тим, за кого ми клопочемо перед престолом Отчим. Але ми не побачимо ні цього, ні багато чого іншого, якщо в нас не буде часу поглянути вгору!
Жінка з нашої розповіді була рабою відра. А чиїми рабами є ми? Св. Павло говорить нам у Посланні до Римлян 6:16 так: «Невже ви не знаєте, що кому ви віддаєте себе в раби на послух, того ви і раби, кому підкоряєтесь: чи то раби гріха – на смерть, чи то послуху – на праведність?»
Коли ми подорожували усією Англією, то я помітив, що ми можемо говорити про переважання двох видів звичок, які утримують у полоні тисячі людей. Один поневолювач – це щось маленьке розміром 2.5 на 3 дюйми. «Я намагався кинути палити, але в мене нічого не вийшло», – каже один раб.
Другий поневолювач, або наглядач дуже схожий на першого. Більша частина християн, яких ми знаємо, рано чи пізно каже: «Мені треба більше молитися! Я намагався жити молитовним життям! Сподіваюся після того і того я почну більше молитися!» Так, вони знають, що їм слід звільнити час для молитви, але не роблять цього. Їх приводить до рабства внутрішній дух небажання молитися. Цей дух утримує святих від багатьох благословень для того, щоб вони залишалися у своєму низькому стані самоосуду. Вони не роблять того, що їм хотілося б робити. І не роблять те, що вони мали б робити. Вони раби.
Бог повелів Мойсею і Аарону сказати фараону наступне: «Відпусти народ Мій, щоб він звершив Мені свято (молитву і жертвопринесення) в пустелі» (Вих. 5:1). Але фараон не відпустив їх, принаймні, цього не сталося відразу. Тільки після багатьох днів і після того, як Бог десять разів втрутився в хід подій могутністю Своєї сили, ізраїльтяни виявилися на шляху до свободи, щоб мати можливість служити і молитися Богові. І як тільки Червоне море поглинуло їх поневолювачів, вони перестали бути рабами. Більше вони не дивилися на ниви і ряди цегли. Вони стали дивитися вгору. І вони також приносили жертви і славили Бога. Вони молилися. Але не усі битви були закінчені. Їм треба буде ще багато боротися за поклоніння істинному Богу, точно так, як нам доведеться завжди прагнути до молитовного життя, спілкування і клопотання. Але що стосується єгипетських полонених, їм більше не судилося побачити облич своїх переслідувачів.
Ісус не був рабом лінощів у молитві. Він вставав рано вранці для того, щоб помолитися. Він посилав від Себе натовпи народу, щоб побути наодинці зі Своїм Отцем. Він повів Своїх учнів у пустелю, щоб вони відпочили і помолилися. Він зустрів Свої муки в Гефсиманії в молитві.
Рання Церква не була рабою небажання молитися. Її члени вийшли підкорити світ Євангелієм і кожен свій крок супроводжували молитвою. Розділ за розділом Книга «Діянь» розповідає нам про невпинну молитву учнів. Криза за кризою спонукала їх до спонтанних молитов. «Ми постійно перебуватимемо в молитві та служінні слову», – казали вони. Павло теж не був рабом. Нерідко ночами він молився із стогонами і сльозами.
Це питання вирішується дуже просто. Бог хоче, щоб Його народ не стільки робив якісь інші справи, але якомога більше молився. Для Бога молитва означає наше спілкування з Ним. О, велика Божа поблажливість, але це дійсно так! «Моліться повсякчас». «Не перестаємо молитися». «З дерзновенням приступаймо до престолу благодаті». З іншого боку, нам слід пам’ятати ще одну велику істину, – сатана ненавидить молитву. Ми знаємо, що Бог хоче, щоб ми молилися. Ми захоплюємося молитвами і можливістю звернутися до Бога з молитвою. Ми розуміємо, що молитви вирішують усі труднощі і проблеми. Ми маємо намір молитися. Ми говоримо про це. Ми приймаємо рішення і обіцяємо молитися. Але не молимося. Чому? Хіба незрозуміло, що від молитовного настрою нас утримує якась сила? За численними справами, за негативним прикладом інших вірних, які не приділяють час молитві, за всілякими спокусами і відволікаючими моментами стоїть конкретна сила. Це диявол скув Церкву Христову ланцюгами апатичного ставлення до молитви.
Ви можете уявити людину, яка намагається виконати Божу роботу з поспішною молитвою або зовсім без молитви? Але по всьому світу безліч святих так і чинять. Релігійні інститути і організації створені для того, щоб забезпечити себе усім, окрім молитви, яка здійснюється таємно. Переді мною лежить щоденник місіонера. Він починається із запису, зробленого о 5.30 ранку, і закінчується відправленням до сну пізно увечері. Там були заплановані поїздки, навчання, відвідування. Згадувалися ділові зустрічі, конференції, їжа, відпочинок (у розпал дня) і планування подальшої діяльності. Але там не було заплановано жодної, навіть десятихвилинної молитви!!!
Ліонел Б. Флетчер уявляє служителя, що не молиться, так: «Як мені виділити час для молитви? Подивіться на цю стопку листів, проповіді, які треба приготувати, збори, на яких треба виступити. Я не можу зупинитися. Нехай молиться хтось інший, а я працюватиму».
«Тисячі християнських служителів переживають нервовий зрив і впадають у важку депресію, інші стають духовними інвалідами тільки тому, що визнали свої справи найважливішими. Вони стали для них важливіше, ніж те, що може зробити через них Господь, якщо тільки вони нададуть Йому цю можливість… Коли ви думаєте, що безупинна робота може зробити більше, ніж робота, приправлена молитвою, ви припускаєтеся найпоширенішої помилки усіх Христових послідовників».
Слава Богу, ми можемо набути свободи для того, щоб молитися. Перед пробудженням у людей завжди знаходиться для цього час. Ми з вами маємо такі ж можливості для того, щоб набути свободи для молитви. Такі ж можливості були в Іллі. Він теж був дуже зайнятий. Він теж швидко втомлювався. Диявол знав, де він живе, і куди прямує. Він обрушував на нього одне розчарування за другим. Але, незважаючи на схожість його «пристрастей» з нашими стражданнями, він зміг їх здолати. Теж саме ми можемо сказати і про себе. Якщо ми хочемо позбутися суєтності, зайнятості і небажання молитися, Бог пошле нам допомогу, подібно до того, як Він зробив це для Ізраїлю в Єгипті.
