Ми часто говоримо про рабство гріха і шкодуємо грішників, які не знають, що означає бути вільним чадом Божим. Але чи замислювалися ми колись про те, як багато християн пов’язані підневільною і рабською працею, перетворившись на рабів речей?
Матеріальні речі уособлюють лише одного з наглядачів, яких диявол, фараон світу цього, поставив над Божими дітьми. Цей вид рабства такий же жорстокий і принизливий, яким було єгипетське рабство для ізраїльського народу.
Давайте поміркуємо над цією аналогією. Ми маємо велику спадщину у вигляді розповідей про дивовижні справи, які створив Всемогутній Бог. Ми маємо певні знання про землю обітовану. У Біблії представлена переконлива картина цієї спадщини. Але наша совість викриває нас у тому, що ми перебуваємо в незавидному становищі. Ми розтрачуємо свій час і сили на те саме, чим захоплюються наші невіруючі сусіди. Ми прекрасно усвідомлюємо, що добровільно, без примусу нам нелегко коритися Божому заклику. Найбільші матеріальні блага світу, що оточує нас, не в змозі принести людині задоволення, вони можуть лише стати причиною її духовного занепаду. Коли ми починаємо розуміти, як ми далекі від обітованої землі своєї спадщини, то з рабського стану до небес возносяться наші крики. Але точно так, як Бог прийшов на допомогу Своїм дітям в Єгипті, як час від часу упродовж багатьох віків Він приходив до Своїх обраних з позбавленням, точно так Він знову віддає фараонові наших днів все той же наказ: «Відпусти народ Мій!»
Скрізь і всюди навколо себе ми бачимо християн, які наполегливо працюють заради досягнення матеріального добробуту. Наше століття[1], це століття комфорту і неробства, століття збільшення заробітної плати і науково-технічного прогресу, що полегшує повсякденне життя. Скрізь і всюди усі прагнуть до вищого рівня життя, і багатьох охоплює лихоманка від гонитви за ним, і тому нам доводиться дуже дорого платити за це!
Нас можна порівняти з жайворонком, який дуже любив черв’ячків. Розповідають, що одного разу під час польоту він побачив далеко внизу маленького чоловіка, який котив з поля ручний візок, заповнений жирними черв’ячками. «Попрошу я собі одного черв’ячка!» – вирішив жайворонок і полетів за ласощами. «Я продаю їх, – відповів чорненький чоловік, – за одне перо ти зможеш отримати парочку черв’яків». Жайворонок, не замислюючись, вирвав у себе перо і купив за нього двох черв’яків. Відсутність одного пера не змінила ні його зовнішнього вигляду, ні якості польоту. Наступного дня він знову прилетів на те ж місце і знову купив двох черв’яків. Потім це увійшло в нього до звички, він вже не міг обійтися без пари черв’яків на день, і пір’я в нього день від дня ставало все менше. Скоро він помітив, що літати стало важче, і нарешті він залишився зовсім без пір’я. Тепер він міг лише стрибати запорошеною дорогою, голий, потворний і нікому не потрібний, оскільки обміняв свої прекрасні і благословенні крила на черв’яків.
Ми, як той жайворонок, поміняли свою прекрасну спадщину на нікчемні речі, які одного разу зникнуть. В «обітованому Ханаані» нашої новозавітної ери існує славна свобода спілкування з Богом. Але затиснуті з усіх боків речами ми не можемо дотягнутися до неї, і наш розум стає заземленим, тіла надто стомленими постійною боротьбою за володіння речами, а нескінченні турботи роз’їли душу іржею. Як сказав один муж Божий, ми «кинули якір нашої душі біля речового причалу». Більше того, ми не можемо правильно виконати Божу волю. Хіба ми зможемо «проповідувати Євангеліє усьому творінню», якщо наше життя набагато ускладнило вкрай важке завдання, що полягає в тому, щоб «жити, як усі»? Ми зайняті добуванням їжі і одягу, хорошої оселі, постійно зростаючої кількості всяких пристосувань для полегшення життя, роботою і кар’єрою, з якої виникають різні громадські доручення і таке інше.
Цьому рабству немає кінця. Ми кажемо: «Коли ця гонка закінчиться, я більше молитимуся. Я буду благовістити заради спасіння моїх сусідів». Минає час, але треба розплачуватися за покупки в кредит. «Коли я розплачуся з боргами, я більше уваги приділятиму своїй духовності». Але потім з’являються нові потреби, необхідність у покращенні умов, які означають нові витрати, а це призводить до збільшення об’єму роботи і, таким чином, бажань і потреб все більше… більше… більше…
Видіння Божого заклику стає розпливчатим. Ми занадто втомлюємося, щоб йти на молитовні зібрання, але навіть якщо ми приходимо туди, ми ледь не засинаємо. Ми стаємо обтяженими, важко навантаженими людьми. Ми працюємо для того, щоб заробити відпустку, під час якої можна буде передихнути. Але коли приходять вихідні, ми тільки і робимо, що намагаємося набратися сил, щоб потім працювати ще більше. Бог дивиться на нас і бачить, що наша внутрішня суть невдоволена усім цим. І тоді Він знову гримить: «Відпусти народ Мій!»
Коли ми не так заклопотані покращенням наших умов, тоді ми готові віддавати себе церкві. Де наші служіння пробудження? Де наше відкрите служіння і свідоцтво для невіруючих? Де наші євангелізаційні походи по домах, які Бог так сильно благословляв у минулому? Замість цього ми організовуємо збори комітетів, рекламуємо свою роботу, влаштовуючи різні добродійні акції. Нам треба розплатитися з боргами, відновити церковну оздобу, придбати нову кафедру, нові стільці, нові двері, новий електричний орган, нові килими, нові… нові… нові…
А для цього треба буде призвати до збору грошей, потім ще раз і ще. Це і є рабство. Сатана задоволений. Церква потрапила в кругообіг речей. Зануреним у світ членам церкви це дуже подобається. Так зручно сидіти, зручно розташувавшись у церкві на зборах, де збирають пожертвування, совість почуває себе більш умиротвореною, ніж на молитовних зібраннях. Хтось у зв’язку з цим заявив наступне: «Молитовні зібрання і проповідь Євангелія застаріли. Усе це несучасне». Синам Ізраїлевим пам’ять про кочове життя теж здавалася старомодною. Але Бог хотів, щоб вони йшли в Ханаан, а тепер Бог хоче, щоб ми переходили в інші позиції, а не залишалися на одному і тому ж місці.
Проте читач може запитати: «До чого ви хилите? Що ви хочете цим сказати?» Усе дуже просто: ми, християни, покликані жити для Божої слави і спасіння наших безсмертних душ. Проте ми не виконуємо сьогодні це покликання, бо надто багато часу присвячуємо тимчасовому. Ми повинні сповідувати цей гріх. Ми дійсно коїмо смертний гріх, якщо присвячуємо життя тимчасовому, коли навколо нас гинуть люди. Це відбувається тому, бо ми занадто егоїстичні і не хочемо нічим жертвувати. Давайте відвернемося від комфорту і насолод і житимемо для поширення Євангелія.
Колись у США жив один євангеліст на ім’я Елдер Кнап. Скрізь, де він проповідував, люди відчували викриття гріхів і приходили до Христа. Але настав час, коли він вирішив завести ферму «на стороні». Цілком законне бажання, скажете ви, проте речі стали контролювати його життя. Коли він одного разу вирушив проповідувати, нічого не сталося. Він молився і постив, але в його проповіді вже не було ні сили, ні викриття. Нарешті, він попросив поради в старого і поважного християнина, якого усі знали як «дядько Джон Васара». Спочатку дядько Джон не хотів ділитися своєю думкою, але оскільки євангеліст наполягав, той, нарешті, сказав: «Як може сяяти Божий алмаз, якщо він заритий на глибині тисячі шестисот акрів?» Елдер Кнап зрозумів, продав свою ділянку, і благословення пробудження повернулося до нього. «Ніякий воїн не зв’язує себе з ділами житейськими, щоб догодити воєводі» (2Тим. 2:4).
Далеко не кожен покликаний до служіння на повний час. Ферма або будь-яке інше заняття можуть бути джерелом для існування, але, як сказав Вільям Кері, «моє заняття – Євангеліє, і мені потрібні гроші тільки для того, щоб розплатитися по рахунках». Питання в тому, чи «хочемо ми жертвувати заради Євангелія?» Дорога до землі обітованої і благословенної не всіяна трояндами. Ми залишаємося рабами в Єгипті, бо любимо цибулю, часник і тілесні задоволення і насолоди. Ми приймаємо рішення поклонятися «культу комфорту», як сказав містер Артур Арчібальд, і нам не подобається якийсь «Мойсей», якого Бог посилає з наказом: «Відпусти Народ Мій!»
[1] ХХ століття – прим. Ред.
