ТРАДИЦІЯ РОЗПОВІДІ (Закінчення)

Христос в Емаусі (фрагмент), Карл Генріх Блох

З’явлення Ісуса в Євангеліях

З’явлення, про які повідомляють нам Євангелії, цілком відмінні. По-перше, Господь являється у вигляді людини: Він крокує разом з учнями, які йдуть в Емаус; дає Томі доторкнутися до Своїх ран, згідно з Лукою, навіть споживає шматок риби, щоб довести Свою правдиву живучість. І все-таки, згідно з цими розповідями, Він не проста людина, яка повернулася, людина, яка була до смерті.

Передусім вражає те, що учні спочатку не впізнають Його. І не тільки по дорозі в Емаус, але також з Марією Маґдалиною і на Тиверіядському озері: «А як настав уже ранок, стояв над берегом Ісус, та не знали учні, що то – Ісус» (Йо. 21:4). Щойно після того, як Господь доручив їм ще раз вийти в море, улюблений учень упізнав Його: «Каже тоді отой учень, що його любив Ісус, до Петра: «То – Господь!» (21:7). Це, так би мовити, впізнання з внутрішньої глибини, що завжди оповите таємницею. Адже після улову риби, коли Ісус запрошує їх їсти, все ще відчувається дивна відчуженість: «І ніхто з учнів не зважився Його питати: «Хто ти?» – знали бо, що то Господь» (21:12). Вони знали це в глибині, на рівні душі, не завдяки побаченому і зауваженому ззовні.

Цій діалектиці впізнання і невпізнання відповідає спосіб з’явлення. Ісус приходить через зачинені двері, несподівано стає посередині. І так само несподівано Він зникає, зокрема наприкінці зустрічі в Емаусі. Він цілковито реальний. І все ж не підвладний матеріальним законам, законам простору і часу. У цій дивовижній діалектиці ідентичності та інакшості, реальної тілесності та свободи від прив’язаностей тіла маніфестується особлива таємнича суть нової екзистенції Воскреслого. Бо обидві речі важливі: Він Той самий – тілесна Людина – і Він Новий, Той, Хто увійшов в інший спосіб існування.

Діалектика, яка описує суть Воскреслого, в розповідях зображена досить безпосередньо; але саме так проявляється її істинність. Коли б Воскресіння треба було вигадати, то акцент робився б лише на тілесності, безпосередньому впізнанні, і ще треба було б вигадати особливу могутність як свідчення реальності Воскреслого. Проте в суперечності досвідченого, що характеризує всі тексти, в таємничій сумісності інакшості та ідентичності віддзеркалюється новий спосіб зустрічі, який апологетично радше шкідливий, але саме тому виступає відтворенням пережитого.

Розумінню таємничих з’явлень Воскреслого можуть, на мою думку, посприяти Богоявлення Старого Завіту. Хотів би коротко вказати лише на три типи таких Богоявлень.

Насамперед – це з’явлення Бога Авраамові в діброві Мамре (Бут. 18:1-33). Це три мужі, які заходять до Авраама. Проте Авраам відразу завдяки внутрішньому чуттю розуміє, що це «Господь», Який хоче бути в нього гостем. У Книзі Ісуса Навина розповідається, що Ісус, піднісши очі, бачить раптом чоловіка з оголеним мечем у руці. Ісус, не впізнаючи його, запитав: «Чи ти наш, чи з ворогів наших?» А той відповів: «Ні! Я начальник Господнього війська; прийшов я тепер… Скинь з ніг твоє взуття, бо місце, де стоїш, святе» (5:13 нн.) Характерними є також обидві історії про Гедеона (Суд. 6:11-24) і Самсона (Суд. 13), де «Ангела Господнього», який з’явився в людській подобі, впізнають щойно тоді, коли він таємничо зникне. Оба рази полум’я огортає принесену офіру, коли «Ангел Господній» відходить. Міфологічна мова виражає, по-перше, близькість Господа, Який з’являється у вигляді людини, і, по-друге, Його інакшість, в якій Він перебуває поза законами людського тіла.

Однак це лише аналогії, бо Нове «теофанії» Воскреслого полягає в тому, що Ісус насправді є людиною: Він страждав, як людина, і помер, тепер Він заново живе у вимірі живого Бога і з’являється як справджня людина, і все-таки Він походить від Бога – і сам є Богом.

Отож важливими є два моменти. З одного боку, Ісус не повернувся в емпіричне існування, до якого входить закон смерті, а Він заново живе у спільноті з Богом, назавжди позбавлений смерті. З іншого боку, важливо, що зустрічі з Воскреслим є чимось іншим, ніж внутрішні події або міфічні переживання, – це реальні зустрічі з Живим, який отримав тіло новим способом і залишається тілесним. Лука особливо наголошує на цьому: Ісус не є «привидом», «духом», чого побоювалися учні в першу мить, а «плоттю і кістками» (Лк. 24:36-43).

Що таке привид і що означає з’ява «духа» на противагу з’явленню Воскреслого найвиразніше можна побачити в біблійній розповіді про чарівницю в Ен-Дорі, яка на наполягання Саула викликає духа Самуїла і витягує його з-під землі (Пор. 1 Сам. 28:7 нн.). Викликаний «дух» – це померлий, який живе в підземеллі як тінь, час від часу його можна викликати, щоб потім знову повернути у світ мертвих.

Ісус, навпаки, не приходить зі світу мертвих, який нарешті покинув, а зі світу чистого життя, від Бога, як воістину Живий, Який Сам є джерелом життя. Лука встановлює протилежність «духові», розповідаючи, що Ісус попросив усе ще невпевнених учнів щось поїсти і тоді з’їв кусень смаженої риби в них на очах.

Більшість екзегетів дотримується думки, що Лука в апологетичному запалі тут перебільшив і, таким способом, знову повернув Ісуса в емпіричну тілесність, перевершену Воскресінням. Отож своєю розповіддю він створює протиріччя, коли Ісус раптом з’являється серед учнів у тілі, не прив’язаному до законів простору і часу.

Я вважаю, корисно розглянути також інші три фрагменти, де повідомляється про те, що Воскреслий споживає їжу.

Тексту, який ми щойно обговорювали, передує історія про учнів, які йдуть в Емаус. Вона завершилася тим, що Ісус разом з учнями сів до трапези, взяв хліб, поблагословив його і, переломивши, подав обом. У цю мить їхні очі відкрилися, «і вони Його пізнали. А Він зник від них» (Лк. 24:31). Господь розділяє трапезу зі Своїми, як і раніше, виголошуючи благословення та ламаючи хліб. Потім Він зникає з поля зору, і саме у цьому зникненні відкривається внутрішнє бачення: вони впізнають Його. Це правдива спільна трапеза, і все-таки вона нова. У ламанні хліба Він показує Себе, але щойно тоді стає істинно впізнаним, коли зникає.

З огляду на внутрішню структуру дві розповіді про трапезу подібні до тих, що знаходимо у Йоана (21:1-14): учні провели безуспішну ніч; жодна рибина не потрапила в їхні сіті; вранці Ісус стояв на березі, але вони Його не впізнали. Він запитав їх: «Діти Мої, чи маєте що їсти?» На їхню відповідь «Ні» Ісус доручив їм ще раз вийти в море, і цього разу вони повернулися з надмірним уловом. Опісля Ісус сам запросив їх, поклавши рибу на вогнище: «Ходіть і їжте». Урешті «вони знали», що то був Ісус.

Особливо помічною і важливою для розуміння спільної трапези з Воскреслим є остання розповідь; вона міститься в Діяннях Апостолів. У типових перекладах особливий зміст цього тексту не виявляється. Німецький переклад відповідає звичному типу перекладу, де сказано: «…Він показував їм Себе також у численних доказах живим після Своєї муки, з’являючись сорок день і розповідаючи про Боже Царство. Тоді ж саме, як споживав хліб-сіль із ними, Він наказав їм Єрусалима не кидати…» (Ді. 1:3 н.). Крапка – оправдана конструкцією речення – після слова «промовивши» приховує внутрішній взаємозв’язок: Лука говорить про три елементи, які характеризують спільне перебування Воскреслого зі Своїми: «Він показав Себе»; Він «говорив»; «Він споживав трапезу». Показати Себе – говорити – споживати трапезу – це три самооб’явлення Воскреслого, в яких Він виявляє Себе Живим.

Для правильного розуміння третього елемента, що, як і перші два, триває після «сорока днів», важливе значення має слово synalizomenos, яке використав Лука. Дослівно переклавши, отримуємо: «споживати з ними сіль»: Лука однозначно вибрав це слово зумисне. Однак що воно має означати? У Старому Завіті спільне споживання хліба і солі або самої солі створювало міцні союзи (Пор. Чис. 18:19; 2 Хр. 13:5: пор. Гаук, ThWNT І, С. 229). Сіль вважали запорукою тривалості. Це – засіб проти зіпсуття, тління, що є суттю смерті. Кожне споживання страви – це спротив смерті, спосіб утримати життя. «Споживання солі Ісусом» після Воскресіння, яке сприймаємо як символ нового життя, яке триває вічно, вказує на нову трапезу Воскреслого зі Своїми. Це звершення Союзу, яке перебуває у новому внутрішньому зв’язку з Тайною Вечерею, на якій Господь заклав Новий Союз. Отож таємничий шифр споживання солі відтворює внутрішній зв’язок між трапезою перед Ісусовими стражданнями і новою гостиною з Воскреслим: Він дає Себе Своїм як поживу і так залучає їх до участі у власному житті, у самому житті.

Урешті, доречно буде згадати ще слова Ісуса, які знаходимо в Євангелії від Марка: «Бо кожен вогнем посолиться… Сіль-добра; та коли сіль не солона стане, чим її приправите? Майте у собі сіль і живіть у мирі між собою!» (9:49 н.) Деякі рукописи долучають до Левіта (2:13) ще таке: «Жертва ж кожна – сіллю посолиться». У будь-якому разі соління жертви має деякий сенс: приправлення та збереження дару від зіпсуття. Тож різні значення підіграють одні одним: відновлення Союзу, дар життя, очищення власного буття для віддання себе Богові.

Коли Лука на початку Діянь Апостолів підсумовує події після Пасхи і розповідає про спільну трапезу Воскреслого зі Своїми словом «synalizomenos – споживаючи з іншими сіль», то, по-перше, таємниця цієї спільної трапези триває; однак, з іншого боку, водночас проявляється її зміст: Господь заново притягує учнів до спільноти Союзу з Собою та живим Богом. Він дарує їм участь у справжньому житті, оживляє їх і забарвлює їхнє життя участю в Його Страстях, очищаючій силі Його страждання.

Якою саме була спільна трапеза зі Своїми, це зникає з поля нашої уяви. Однак ми можемо пізнати її внутрішню суть і побачити, що у богослужебній спільноті, у святкуванні Євхаристії ця трапеза Воскреслого триває, хоча й іншим способом.

Попередній запис

ТРАДИЦІЯ РОЗПОВІДІ

Навернення Савла на шляху в Дамаск, Ганс Спекарт Перейдемо тепер – після цих розважань про найважливішу ... Читати далі

Наступний запис

ПІДСУМОК: ЗМІСТ ВОСКРЕСІННЯ ІСУСА ТА ЙОГО ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ

Пасхальний ранок, Джеймс Мартін Запитаймо ще раз, тепер уже підсумовуючи, чим була зустріч із Воскреслим Господом. ... Читати далі