Не відомо, як трапилося, що серед великих і блискучих зерен збіжжя опинилося й зовсім чорне зернятко. Воно було таке маленьке, що його навіть важко було помітити.
Рільник кинув жменю зерен до розораної плугом землі. Робив це з великою гідністю й глибоким переконанням у важливості своєї місії. Так зерна збіжжя зайняли місця у своїх колисках із доброї та пахучої землі. Та коли там опинилося чорне зернятко, серед скиб землі вибухнув гучний сміх.
– Забирайся геть звідси, непридатний плюгавцю! – промовило велике зерно збіжжя.
– Перепрошую, – прошепотіло зернятко. – Мені дуже прикро.
– Це найсмішніше зерно, яке я будь-коли бачила! – репетувала дика цибуля.
А овес, який був уже доволі високий, додав:
– Я тієї ж миті пожовтію, якщо з цього зернятка виросте хоч один листочок!
Маленьке зернятко, наслухавшись цих презирливих слів, які балакучий вітер розніс навсібіч, почувалося дуже пригніченим. Однак не втратило відваги. Адже не могло собі дозволити змарнувати своєї місії. Адже воно теж на щось здатне. Мріяло про те, що виросте й стане високим, що переросте навіть очерет на болоті.
– Хто знає, чи справді овес пожовтіє, – думало. Хотіло вирости за будь-яку ціну! Тож спокійно, не звертаючи уваги, продовжувало слухати, як великі зерна збіжжя, ліниво вилежуючись, насміхаються з нього. Не хотіло витрачати час. Одразу пустило коріння у вологий ґрунт, багатий на чудову поживу.
Невдовзі настала дуже важка для зернятка зима. Інші зерна, відчуваючи, що вони на своєму місці, жили спокійно. Грали в карти або задавали одне одному загадки, щоби якось скоротати час. Мале зернятко, натомість, дуже напружувалося. Сопіло, потіло, використовуючи всі сили, що мало, щоби вижити. Назовні було холодно, та це йому не перешкоджало. Маленька стеблинка безстрашно прокладала собі дорогу до неба.
Настало літо. Люди, які мандрували стежкою вздовж лану збіжжя, зупинялися й здивовані дивилися на велику сильну рослину, що здіймалася над збіжжям.
Одного чудового ранку проходив там і Господь. Розмовляв зі Своїми апостолами, розповідав їм про польові лілії та небесних пташок.
А коли побачив велику рослину, зупинився й уважно подивився на неї. Запанувала тиша. Горобці перестали щебетати. Навіть вітер, який забавлявся, шелестячи збіжжям і розвіваючи траву в рові, замовк. Ісус знав про величезні зусилля маленького зернятка й захотів винагородити його за велику віру. Тож сказав: «Воно, хоч і найменше з усіх зерен, але, коли виросте, буває більше за будь-яке зілля і стає деревом, так що птахи небесні прилітають і ховаються у гілках його» (Мф.13:32).
Жито, яке чекало на похвалу, майже всохло від заздрощів. Натомість маленьке, чорне зернятко переповнювала радість.
Суть оповідання
Найменше зернятко – це «зернятко» віри. Діти, народжуючись, отримують його разом з іншими зернами, більшими, помітнішими. Віра може видаватися не надто важливою в житті, однак вона містить скарби величі й повноти, які можуть допомогти осягнути найбільше щастя. Та щоби віра змогла прорости й розвинутися, потрібна самопожертва й ревність.
