Одного разу світлофор, що стоїть у Мілані на Кафедральній площі, почав дивно поводитися. Всі його лампи в певний момент засвітилися блакитним кольором, і люди не знали, що їм робити.
– Переходити чи не переходити? Стояти чи не стояти?
Всіма своїми очима світлофор подавав блакитні сигнали. І це був такий насичений колір, якого міланське небо ніколи не мало.
Чекаючи на з’ясування ситуації, водії автомобілів щось вигукували й сигналили, мотоциклісти гуркотіли двигунами своїх залізних коней, а пішоходи викрикували:
– Ви не знаєте, хто я такий!
Жартівники вигукували:
– Директор привласнив зелений колір, щоби збудувати собі в селі будинок!
– Червоний колір використали для того, щоби помалювати рибок у парках.
– А знаєте, що зроблять із жовтим кольором? Розведуть ним оливкову олію.
Нарешті з’явився поліцейський і став посередині, щоби регулювати рух.
Інший поліцейський знайшов розподільчий щиток і вимкнув струм, щоби відремонтувати світлофор.
А блакитне світло перед тим, як повністю згаснути, ще встигло подумати:
– Бідні. Я дав сигнал, що дорога до неба вільна. Якби мене зрозуміли, то тепер усі вміли б літати. Та, мабуть, не вистачило їм відваги.
Суть оповідання
У цьому оповіданні ми стаємо свідками того, як у щоденне спокійне життя вдирається щось зовсім «інакше», «відмінне», як раптово відкривається новий вимір. Люди звикли жити, похиливши голову вниз, до землі. Постійно перебуваючи в потоці своїх щоденних справ, поглинуті працею, зароблянням грошей, рідко коли підіймають голову до неба. Блакитне світло немовби каже: «Люди, зупиніться! Існує не лише земля. Подивіться вгору! Є також небо…»
Та цей голос слабкий і доволі швидко затихає серед моря інших звуків.
