Християнам не складає труднощів зрозуміти, що духовні сили, спрямовані проти них з боку служителів сатани, можуть бути небезпечними і завдати шкоди. Але багато християн були б здивовані, якби побачили, що існують ситуації, при яких духовні сили, що йдуть від їх друзів-вірних, – можуть також шкодити. Проте в Посланні Якова 3:14,15, апостол пише і християнам і про християн, коли він попереджає: «Але якщо у вашому серці ви маєте гірку заздрість і сварливість, то не хваліться і не говоріть неправди проти істини. Це не та мудрість, яка сходить зверху, але земна, душевна, бісівська».
Для опису цього особливого роду «мудрості» Яків використовує прикметники трьох низхідних рівнів: перший – «земна»; нижче «душевна»; і ще нижче «бісівська». Ключем для розуміння цього процесу падіння є другий прикметник, перекладений тут як «душевна». Грецькою це слово звучить psuchіkos («псюхікос»), що прямо утворене від слова psuche («псюхе»), що означає «душа». Це слово, перекладене таким чином, повністю відповідає Біблійному опису людської особистості.
У 1-му посланні до Солунян 5:23 Павло молиться: «Сам же Бог миру нехай освятить вас у всій повноті, і ваш дух, і душа, і тіло у всій цілості нехай збережеться непорочно на пришестя Господа нашого Ісуса Христа».
Павло вказує на усі три елементи, які разом утворюють повноту людської істоти, перераховуючи їх у низхідному порядку – від вищого до нижчого: по-перше, дух, потім душа, потім тіло.
Дух є частиною людини, яка прямо дана Богом при створенні. Тому він має здатність до прямого з’єднання і спілкування з Творцем.
У 1-му посланні до Коринф’ян 6:17 Павло каже: «А хто з’єднується з Господом, той є один дух з Господом».
Було б невірно сказати «одна душа з Господом». Тільки людський дух має здатність безпосередньо з’єднуватися з Богом.
У первинному плані створення дух людський був пов’язаний вгорі з Богом, і внизу – зі своєю душею. Бог спілкувався безпосередньо з духом людини, і через дух з її душею. І вже разом дух і душа виражали себе через людське тіло.
Після падіння, у результаті непослуху людини її дух був відрізаний від Бога, і її душа почала виражати себе незалежно від духу. Ці нові, «розчленовані» взаємини були і слідством, і вираженням бунту проти Бога.
Всюди в Новому Завіті слово «душевний» говорить про активність людської душі, коли вона не перебуває в належних стосунках з духом. Таким чином, це слово виражає стан, повністю протилежний до Божої вищої волі. Це можна побачити, розглянувши два інші уривки в Новому Завіті, де згадується слово «псюхікос», тобто «душевний».
У 1-му посланні до Коринф’ян 2:14-15 Павло каже, що:
«Душевна людина не приймає того, що від Духа Божого… і не може зрозуміти, тому що про це треба судити духовно».
З іншого боку, «духовний судить про все». Абсолютно ясно, що «душевний» і «духовний» перебувають у повному протиставленні один до одного. «Духовна» людина діє відповідно до Божої волі; «душевна» людина перебуває поза гармонією з Богом. «Душевна» людина намагається зрозуміти духовну істину у сфері своєї душі, але не здатна зробити цього. «Духовна» людина сполучена з Богом через свій дух і тому здатна приймати духовні одкровення безпосередньо від Бога.
У Посланні Іуди, у віршах 16-19 апостол описує категорію людей, які пов’язані з церквою, але, проте…
… Це ті, що ремствують, нічим не задоволені і чинять за своїми похотями.
На завершення, він каже про таких людей:
Це люди, котрі відділяють себе від єдности віри, душевні‚ що не мають духа.
Тобто не мають Святого Духа.
Зіставлені разом, ці два уривки з послань апостолів Павла і Іуди виявляють нам чітку картину людини, описаної як «душевна». Зовні вона пов’язана з церквою і носить видимість духовності. У той же самий час її душа не має правильного зв’язку з Богом через її дух. Незважаючи на віру, яку вона сповідує, вона насправді – бунтар і перебуває поза гармонією з Богом і Божим народом. Вона не здатна вбирати духовну істину. Її бунтарське ставлення і поведінка засмучують Дух Божий і завдають шкоди Тілу Христовому.
Цей аналіз пояснює низхідний шлях мудрості, описаний у Посланні Якова 3:15: від земної до душевної, від душевної – до бісівської. Корінням проблеми є бунт – як непослух Богові, і як відкидання Божої влади. Цей бунт відрізує дух людини від Бога і від усього Небесного. Вона обмежена земними цінностями і мотивами.
У той же самий час душа такої людини перебуває поза гармонією з Богом і через бунт відкривається до прямого впливу з боку бісів, що її засліплені духовні відчуття не можуть розпізнати. Результатом цього є форма мудрості, яка виступає в ролі духовної, але насправді є бісівською.
Увесь третій розділ Послання Якова зосереджений на одній специфічній проблемі: неправильне використання язика. Більше того, усе послання адресоване в основному, якщо не повністю, до людей, які сповідують свою віру в Христа. Тому абсолютно ясно, що ця загниваюча, помилкова, бісівська мудрість, про яку говорить Яків, знаходить своє вираження в словах, які використовують християни. Але як може виникнути подібна ситуація?
Є дві головні сфери, в яких християни часто винні в тому, що стосується слів, які вони вимовляють. Перша сфера – це слова, які християни говорять у спілкуванні між собою, друга сфера – це слова, які вони говорять Богові, головним чином, у молитві.
Новий Завіт робить дуже чіткі попередження християнам про те, як їм слід говорити про оточення і, особливо, про своїх братів-вірних. У Посланні до Тита 3:2 Павло говорить, що ми повинні «нікого не лихословити». Це «нікого» відноситься до усіх людей, як вірних, так і невіруючих.
Грецьке дієслово, перекладене як «лихословити», – це blasphemo («бласфемо»), від якого пішло англійське слово «богохулити». Тому важливо розуміти, що гріх «хули» включає не лише злі слова, висловлені проти Бога, але і злі слова, висловлені проти інших людей. Чи говориться це стосовно Бога або інших людей, така манера мови знаходиться під забороною для християн.
У Посланні Якова 4:11 вже більше говориться про слова, які християни говорять один про одного: «Не злословте один на одного, браття».
Слово, перекладене тут як «злословте», це – katalalo («каталало»), воно означає «говорити проти». Багато християн розуміють Якова так, що нам не треба говорити щось помилкове проти інших вірних. Але насправді він каже: нам не треба говорити щось проти інших вірних, навіть якщо це є правдою. Гріх, про який говорить Яків, полягає не в тому, щоб говорити брехню, але в тому, щоб говорити проти.
